Про що нагадала листівка

Напередодні Першовересня пошта принесла кілька поздоровлень від колишніх учнів із початком нового навчального року. Була серед них і вітальна листівка від Петра Г, наукового працівника Харківського НДІ оптики. Пише, між іншим, що у вільний час складає мініатюри. А за церковку, вмонтовану до чверть літрової пляшки, навіть премію на одній з виставок отримав. Мені ж пригадалась придибенція, що мала місце 45 літ тому і до якої був причетним мій далекий респондент.
Як тільки не впливали на семикласника: обговорювали на зборах піонерського загону, шпетили на засіданнях учкому, критикували в стінгазеті, „виховували” в кабінеті завуча. Петро притихне на якийсь час, а потім знову береться за своє. Цупив усе, що під руки попадало. А попадало: ліхтарик, авторучка, гребінець, ніпель від велосипедної камери, циркуль, коробка олівців, блокнотик. Спійманий на гарячому чи викритий пізніш, злодюжка віддавав чуже, дивився на світ безневинними очима, знічено чухав потилицю. Мовляв, нічого не вдієш, попавсь — відповідай і терпи. „Спливло” прізвище порушника під час перевірки школи працівниками райкому комсомолу.
В один прекрасний день викликали директора (тобто мене), старшого піонервожатого і семикласника на засідання районної комісії в справах неповнолітніх. Поки добрались на перекладних із віддаленого села до райцентру, в кабінеті заступника голови райвиконкому вже, як мовиться, розбирали шапки.
Довго і нудно виховували члени комісії хлопчину, переконували, що в соціальному суспільстві немає передумов для такого пережитку минулого, як крадіжки, попереджали, що погана звичка до добра не доведе. Господар кабінету Петра навіть до столу підкликав, показав альбом із фотографіями про зміни, що сталися за роки радянської влади у віддаленому поліському районі. Нарешті з учня „видавили” обіцянку, що той кине ганебну справу.
Села дісталися під вечір. Перед тим, як повернути на рідний хутір Замлинок, мій юний супутник поцікавивсь: „А хто був той дядько, який по кімнаті все ходив і руками розмахував?” Я відповів, що власник кабінету — хороша людина, колишній фронтовик, багато робить, аби діти в школі вчились. Я в свою чергу, запитав, чому Петро так зацікавився Мещєряковим. І почув несподіване: „А чи не можна б йому годинника повернути?” Признатись, я отетерів: „Якого ще годинника?” — „Того, що лежав на столі, біля альбома. Я не стерпів і той…”
Що тут скажеш: звичка — справді друга натура. А для Петра, видать, ще й азарт і спритність рук, і нічого не вдієш…
Наступного дня подзвонив у райвиконком, чекаючи прочуханки. Та несподівано почув розкотистий сміх голови комісії: „А я сьогодні гадаю, де посіяв „Побєду”. Хлопець у тебе молодець. Якби таку спритність рук та на добрі діла! Годинника привезеш”.
Дививсь на чіткі каліграфічні рядки, виведені науковцем. Значить, усе ж таки знадобилась йому спритність рук і на добрі діла. І в науковому інституті працює, і хобі цікаве має. Мені, як колишньому його вчителеві, приємно про це знати. Гадаю, що і землякам шанованого Петра в надслучанському селі також.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.