Хліб пекли у кожному домі

В далекому 1946 році мандрівний майстер змурував у літній кухоньці Стасюків піч. Господиня за роботу віддала йому відро картоплі, два літра квасолі та півфунта сала. В голодний повоєнний рік продукти мали більшу ціну, ніж гроші. Але пані Степанида не жалкувала, що відірвала їх із скупого власного запасу, бо піч більше півсотні літ вірою і правдою служить селянській родині. Спершу біля неї порядкувала берегиня роду, а потім естафета перейшла до невістки Раїси.
Не злічити, скільки смачних хлібин видала на-гора піч! А були ще й паски, короваї, обрядове весільне печиво. Недарма ж бо мовиться, що хліб – усьому голова, що без хліба – суха бесіда. У минулі часи він був не лише їжею, а й виконував символічну функцію. Археологи досі знаходять глиняні „хлібини” – свідчення, що хліб використовувався у язичницьких обрядах жертвоприношення та магічних дійствах.
Так, він символізував гостинність, добробут людей. З хлібом ішли на сватання, ним благословляли молодят на щасливе подружнє життя, вітали матір із новонародженим, з хлібом-сіллю зустрічали дорогих гостей і заходили в нову хату. Навіть форма хлібини в слов’ян кругла, що теж пов’язано з давнім віруванням у життєдайну силу сонця. А звідси – шанобливе ставлення до землеробства, до самого хліба. Крихти ніколи не викидали, їх віддавали птиці та худобі, за гріх вважалось не доїсти шматок хліба.
Існують тисячі рецептів випікання буханців. В давнину цим мистецтвом володіла практично кожна родина. У кожній оселі була спеціальна дубова діжа, де замішували тісто. Спочатку господиня просила благословення в Бога, потім робила закваску, далі замішувала тісто, чекала, щоб гарно “підійшло” в теплому місці. Сформовані хлібини лопатою “садовила” в добре розтоплену піч, на черінь, підкладаючи під них капустяне листя. Хліб, як правило, пекли раз на тиждень, найчастіше в суботу. Цим переважно займались жінки, рідше дівчата. Дійство було своєрідним ритуалом, супроводжувалося низкою заборон і обмежень. Не можна було пекти хліб у п’ятницю, тримати двері відчиненими при “саджанні” буханців у піч, торкатися до тіста “нечистій” жінці, позичати з дому діжу та лопату.
Після знайомства з пані Раїсою, переконався: вона ретельно дотримується усіх правил. Чи не тому її випічка така смачна. Вербівчанка нещодавно перейшла 70-річний рубіж, але біля печі почувається молодою, пам’ятає чимало старовинних рецептів. Особливо смачним виходить у неї випробуваний часом “подовий” хліб, що замішується на сироватці з коров’ячого молока. У приготуванні використовуються лише натуральні складові: борошно, дріжджі, розведені в теплій воді, соняшникова олія, сіль, цукор, жменька мелених сушених трав.
Нині в магазині за хлібину правлять три гривні. Випечена своїми руками обійдеться вдвічі дешевше. А якщо борошно власне, то вийде ще дешевше. Пані Раїса не хоче ображати продукцію хлібозаводів, та випечений нею ніздрюватий житній “подовий” значно смачніший. Як і колись, за один раз “саджає” п’ять паляниць.
- Невже стільки з’їдають за тиждень із дідом Антоном? – поцікавився я. І почув, що зараз, коли люди рахують кожну копійку, навіть скибка цінна. Тому й частує смачною випічкою сусідів, друзів, знайомих.
Невдовзі переконався, що це не просто слова. Першим на запах ароматного хліба, вкритого рум’яною скоринкою, прибіг сусідський Павлик. Вмостившись на ослоні, п’ятирічний хлопчик запитав у бабусі, чи спекла йому перепічку. А вже за хвилину наминав її за обидві щоки, запиваючи молоком. Впоравшись із добрим шматком, заспішив додому, бо “матуся ніяк не обійдеться без нього”. Бабуся посміхнулася: “Це перший дегустатор мого хліба”.
Отримавши від діда Антона жартівливого щигля в ніс, а від баби Раїси окраєць для сестриці-школярки “дегустатор” діловито почимчикував до перелазу.
Охололи накриті рушником паляниці. Відпочивши, господиня поклала півтори хлібини в кошик, пішла на сусідню вулицю. Перша зупинка – біля хатини, що геть вгрузла в землю. Здалеку у вікні розгледіла маленькі личка, що визирали на світ Божий. Як завжди, матері немає, а “Тамарчата” (так односельці звуть трійко білоголових дітей) з радістю зустрічають “бабу Лаю”. У миснику знаходить цукор, посипає ним скибки. Діти ласують гостинцем, а старенька роздумує. По-різному можна ставитись до непутньої односельчанки, яка нічого, крім горілки, не хоче знати. Та хіба малеча винна, що має таку матір?
А далі була зустріч із пацієнтками однієї з палат дільничної лікарні, де перебувають престарілі. Погомоніли, поплакали. І на столі залишився буханець, за яким скучили ображені долею жіночки. Шкодує пенсіонерка, що не може пригостити власних дітей і онуків (дочка мешкає в Мозирі, а син у далекій Тинді).
Я теж привіз додому четвертинку подового. Скуштували його, дружина накрила мокрим рядном: “А чому цілий буханець такої смакоти не купив?” Дізнавшись, що й до чого, вирішила пекти такий хліб і собі. Щоправда, буде не подовий, а формовий, з деки. Благовірна ретельно переписала рецепт випічки в свою “Кулінарну книгу”. Отже, додасться ще одна господиня, котра перейняла древнє ремесло у вдатної пенсіонерки.
Василь ЯНОШІ,
Дубенський район.