У КОГО - ГОЛОВА, А В КОГО - «КОТЕЛОК»...

Періодично в українському суспільстві деякі політичні сили порушують проблему російської мови. І нині, за півтора місяця до парламентських виборів, вони переймаються питанням надання мові Пушкіна і Толстого статусу другої офіційної, тобто державної мови. Звісно, у політиці кожен торує власний шлях, хоча не кожен долає його виваженими і мудрими кроками. Може, деяким, так би мовити, „знавцям» тонкощів мовної ситуації додасть порцію здорового глузду уродженка Ленінграда, а нині мешканка Смордви Євгенія Зайчук.
Вродлива ленінградка у кінці сімдесятих років минулого століття запорошила око бравому вояку Саві Зайчуку, армійські дороги котрого привели у місто на Неві. У вихідні компанія у погонах виїжджала на полювання, в яких брав участь батько Євгенії — теж військовий. Так сталося, що найвлучніший постріл смордвівчанин здійснив стрілою Амура у серце міської красуні Жені, а вже після звільнення у запас у 1970 році у рідній смордвівській хаті вона стала найціннішим трофеєм — коханою дружиною. На той час кмітлива ленінградка успішно закінчила планово-економічний факультет Московського інституту харчової промисловості.
Три роки випускниця столичного ВНЗу працювала у Млинові в „піщепромі», а згодом чверть століття завідувала відділенням зв»язку у Смордві. Дала життя двом синам — Олегу і Миколі. Прийняли Зайчуки у родинне коло невісток Ірину та Олесю. Подружжя Олега та Ірини подарували Євгенії і Саві двох гарненьких внучок-щебетух — Оленочку і Людочку. Зайчуки - відомі у районі фермери, тож знають, чого вартий фунт хліборобських родзинок...
За три з половиною десятиліття у Жені вистачало всіляких кумедних ситуацій, які спричиняло незнання української мови. Свекруха Віра часто вживала польські слова, а російської взагалі не знала. Якось попросила невістку вигнати на випас корову.
— А ти спутаєш? — запитала.
— Канєшно! — ствердно відповіла невістка. І зав»язала шнурка корові на роги. Ну, а рогата годувальниця прилаштувалася у колгоспних буряках.
— Почему корова землю ест? — міркувала смордвівчанка. І вирішила взяти сокиру та нарубати їй буряків. Коли ж з»явилася на подвір»ї і пояснила свекрусі, навіщо їй сокира, то бідолашна ледве не зомліла:
— Як побачить голова, то я до смерті не розрахуюся!
— Голова, а у меня что — котелок? — відреагувала невістка. Вона і гадки не мала, що мама мала на увазі голову колгоспу...
Якось жіноча половина Зайчуків зібралася пекти пироги.
— Полізь, доню, на гору і дістань бляхи! — попросила свекруха.
— Мама, я еще ничего не делала, а ви уже ругаєтесь! - здивувалася Женя. Річ у тім, що слово «бляхи» вона зрозуміла по-своєму. Щоправда, відразу після цього діалогу лінгвістичну консультацію дружині дав чоловік.
Кілька разів сміх розбирав подружжя після Женіних тлумачень деяких слів. Прочитавши у Дубно кілька вивісок «зупинка», колишня ленінградка здивувалася:
— Почему названия всех улиц на один манер?
А у Млинові ніяк не могла второпати значення слова «лазня».
— Кто й куда ето среди белого дня будет лазить?
За 35 років життя на Україні смішних мовних курйозів було вдосталь, але ніхто ніколи її не образив. Навіть «кацапкою» не назвав, хоча до деяких росіянок пристало саме таке прізвисько. А ось один смордвівчанин цілком щиро і дружелюбно дивувався, як за стільки років не опанувати мову людей, серед яких живе? Євгенія спокійно пояснює, що раніше проблем жодних не було. А нині? Тепер повністю розуміє українську мову, натомість виникла інша проблема: на батьківщині у Санкт-Петербурзі уже її не розуміють, бо вуста видають російсько-український суржик із білоруським акцентом.
Утім, суть не в мовах. Корінна ленінградка Євгенія Зайчук вважає, що потреби запроваджувати офіційну двомовність немає. Хто як хоче, хай так і розмовляє. Значно важливіше — почути одне одного.
— Якщо ви людина, то вас зрозуміють будь-якою мовою. Якщо ж ви, даруйте, свиня, то мова нічого не дасть, — оце, на її думку, й уся політика.
Як тут не погодитися з росіянкою, котра мислить державними українськими мірками...
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.