СВІТЛО І ТІНІ СЛАВИ

У шістдесятих-сімдесятих роках минулого століття доярка колгоспу „40-річчя Жовтня” із Бокійми, Герой соціалістичної праці Катерина Леус, була яскравою візитівкою нашого району у найвіддаленіших куточках Радянського Союзу. У 1993 році у віці 67 років ця славна жінка-трудівниця відійшла за позаземні горизонти. Із певною дозою образи донька героїні Марія констатує: коли мама померла, то ніхто із чиновників навіть не спромігся на скромне співчуття у районній газеті. Іншими словами це означає, що людину треба шанувати не тільки тоді, коли вона сильна і здорова, перебуває у зеніті слави чи під куполами софітів, а й тоді, коли ця людина сама потребує допомоги чи навічно залишає землю…
Шлях Катерини Леус до всесоюзного визнання проліг через буряківничу ланку, а з 1953 року – через тваринницьку ферму бокіймівського колгоспу.
— Змалку ходила допомагати мамі, — пригадує донька Марія. – Це настільки ввійшло у моє життя, що завжди прагнула бути з мамою на фермі. І ніщо мене не відлякувало, хоча доводилося доїти корів вручну.
Це пізніше ферму обладнали доїльними апаратами, а групу корів для Катерини Леус „сформували” із відбірних лисок, яких завезли з Литви. Оті прибалтійські рогаті подруги віддавали майбутній героїні щедрі надої: зачасту більш як два відра молока кожна. Зрозуміло, що високі надої оцінили у районі, області, а відтак і у державі. У 1966 році Катерині Леус присвоїли звання Героя соціалістичної праці. Марія Леус тоді ходила у сьомий клас, як у їхню оселю завітали перший секретар райкому Компартії Михайло Усанов, керівники колгоспів Олімпій Мусійчук з Боремля, Полікарп Ільчук з Берегів, майбутній голова колгоспу у Смордві Дмитро Набок і, звісно, очільник бокіймівського господарства Василь Онуфрієнко. Усі щиро вітали маму, яка перед візитом гостей наказувала доньці і сину Володі, щоб не викинули якого „коника”.
Тоді у Бокіймі сформувалася ціла плеяда тваринниць, які не заради слави, а заради справи орієнтувалися на рекордну планку надоїв пані Катерини. Не залишилися у тіні її заслуг і визнання сумлінні трудівниці Ганна Камінська, Євгенія Володимирець та інші. Їх також відзначили високими державними нагородами.
Коли Марія навчалася в Житомирському сільськогосподарському інституті, якось на батьківські збори завітала мама, як кажуть, у всій ордено-медальній красі, уквітчана Золотою зіркою Героя соціалістичної праці. Тоді всі із захопленням дивилися на неї, а згодом навіть дорікнули Марії. Мовляв, чого приховувала таку сенсацію. Втім, не така то вже була і сенсація. Річ у тім, що в студентській групі, де навчалася Марія Леус, поруч із нею гриз сільгоспнауки Валерій Шеремета із Сумщини, батько якого теж був Героєм соціалістичної праці. Щоправда, цю нагороду він заслужив за розвиток коноплярства.
У 1976 році Катерина Леус у зв’язку із хворобою змушена була залишити роботу на фермі. П’ятдесятилітню жінку визнали інвалідом ІІ групи. До того ж, недуга постійно прогресувала, отож мужня жінка десять останніх років життя майже не ходила, і тільки й того світу бачила, що в хаті та у вікні. У такому хворобливому стані зустрічала і 60-річний ювілей, який відзначили лише у сімейному колі. Із урядових чи партійних кабінетів у родині тоді поздоровлень так і не дочекалися.
У 1986 році Марія Денисюк працювала в управлінні сільського господарства. Якось їй на очі потрапив текст вітальної адреси райкому партії одному із керівників господартсв. Нічого в цьому поганого не було, але у душі роїлися хмари образ. Якось наважилася і завітала у райком Компартії, одним махом виклала наболіле одному із його працівників.
— Вибачте, — він вдивлявся у доньку героїні, як у щойно відкрите восьме чудо світу, — ми думали, що пані Катерина вже… померла.
Тут, як кажуть, нічого додати. Щоправда, після цього візиту у великі державні свята пані Катерина почала одержувати вітальні листівки.
Ще один епізод із біографії Катерини Леус теж спонукає до роздумів. У кінці вісімдесятих років минулого століття вона звернулася у райвиконком із проханням придбати автомобіль поза встановленою чергою. У приймальні чекала-чекала, а коли відчинилися двері, то лоб у лоб зіткнулася з головою райвиконкому.
— Вибачте, але я не маю часу і вас сьогодні не прийму, — поспіхом випалив високопосадовець і зібрався, як кажуть, відкланятися. У цю мить до нього підійшов той самий працівник райкому, котрий кількома роками раніше вважав, що Катерини Леус немає уже на білому світі, щось шепнув йому на вухо і повернув у кабінет. Після миттєвого „всеобучу” голова райвиконкому відчинив двері і щиро зізнався: „Вибачте, пані Катерино я про вас чув, але вас не знав”.
Та найголовніше, що за півроку питання про купівлю „Жигулів” було вирішене. З етичних міркувань прізвищ районних начальників не називаю, бо їх уже немає серед живих. Зрештою, усі ми в певній мірі завинили один перед одним, перед тими, кого уже судить Господь, бо десь не відгукнулися на чужу біду, десь зачерствіла душа зарубцювала спогади, десь відмахнулися від чиїхось клопотів через власну зайнятість…
В останні роки життя Катерині Леус заочно надали статус сестриці у Свято-Покровській церкві, бо відвідувати храм через хворобу не могла. У цьому статусі її душа відпливла за позаземні обрії літнього дня 1993-го року. Якби доля була милосерднішою до героїні, то і нині вона могла б тішитися шістьма внуками, зокрема, і правнуками Валерією та Владиславом, яких ніколи не бачила і які бабусю знають лише з фотографій. Може, і вони керуватимуться у житті гаслом прабабусі, яка досягла вершин слави, але ніколи у кабінетах високопосадовців не випрошувала і не вимолювала для себе якихось благ чи преференцій…
Віталій ТАРАСЮК.
P.S. Автор висловлює вдячність доньці Катерини Леус – Марії Денисюк за допомогу у підготовці цієї публікації.