Я мрію, щоб вона померла

Із Світланою Борис дружив ще зі школи, симпатична весела однокласниця міцно запала йому в серце і відразу після школи, наперекір батькам, вони одружилися. Разом вступили до одного інституту, здобули педагогічний фах, разом вчителювали в селі. Згодом кар’єра Бориса стрімко пішла вгору, він очолив свою власну фірму, придбав розкішний будинок у місті, куди незабаром переїхала й Світлана.
Борис дивився фотографії і його серце нило від болю, який притупився за роки, але все ніяк не полишав його. “Дивно — , думав він, — у нас майже немає фотографій, де ми порізно, весь час вдвох”. Світлана дійсно була тією половинкою Бориса, яка давала йому сили і радість в житті. Борис ніколи не бачив дружину засмученою, вона завжди щось радісно щебетала, а він міг слухати її голос годинами.
На десяту річницю сімейного життя у них з’явився довгоочікуваний син. Борис щасливо пригортав до себе дружину із первістком і знав, що в його житті буде все гаразд, доки вони разом.
А потім подружжя поїхало на відпочинок. Всього на два вихідні дні, залишивши Андрійка у бабусі. І, коли в їхній автомобіль врізалась вантажівка, втрачаючи від болю свідомість, Борис подумав: “Як добре, що Андрійко не поїхав із нами”. Карета “швидкої” мчала до лікарні. Закривавлений Борис сам вніс Світлану до операційної, не довіряючи медикам. Від безпорадності він кричав на сивого лікаря, щоб той негайно рятував дружину. Борис плакав, мов дитина, коли йому говорили, що надії немає. Та він продовжував надіятися...
Одного дня лікар покликав Бориса до себе в кабінет на розмову. Розмова була тяжка. Лікар говорив, що потрібна згода Бориса на відключення апаратів, які підтримують життєдіяльність тіла. “ Вона вже більше півроку в комі, у неї померла кора головного мозку, ви повинні усвідомити, що це вже не ваша дружина. Це просто істота не здатна ні рухатись, ні мислити”. В той момент Борис був готовий вбити жорстокого лікаря за його бездушні слова.
З тих пір пройшло вісім років. Андрійко вже пішов до другого класу. Борис осунувся і постарів. За вісім років він усвідомив, що його дружина дійсно загинула в тій страшній катастрофі. А на ліжку лежить чужа істота, яка бездумно кліпає очима, і не може ні мислити, ні рухатися. Яку потрібно тричі на день годувати рідкими кашками і змінювати памперси.
“Чому я не дав їй померти, — картав себе Борис, — Андрійко б знав що ця гарна усміхнена тьотя на фото — його мама, ми б удвох ходили до неї на могилу і приносили квіти. А нині дитина боїться зайти в ту кімнату, де Світланине тіло бездумно мугикає і стогне. І не можу я віддати її в спецінтернат, адже вона-таки моя дружина”...
І щоранку Борис прокидався з однією думкою: щоб сьогодні Світлана померла. І щоранку він плакав, обіймав і тряс коротко обстрижену жінку, а вона лише блаженно дивилася в стелю...
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.