БІЛЬШЕ ФОТО
БІЛЬШЕ ФОТО
Катастрофа в
історії людства
Голодомор 1932-1933 років став для України однією з найтрагічніших сторінок історії. За одну хвилину помирало сімнадцять людей, за годину – тисяча, за добу – десять тисяч. Це був більшовицький геноцид, війна проти українського народу, спрямована на витравлення людяності, придушення соціального і національного опору, тотальне винищення нації.
Голод 1933-го року в Україні — не природне явище, а, насамперед, цинічна форма політичного терору. Хліб у країні був, але радянський уряд почав масово продавати збіжжя та інші сільськогосподарські культури за кордон. На повну потужність запрацювали спиртзаводи, які переробляли дорогоцінне зерно на горілку. Вона також ішла на експорт. В цілому з України за кордон експортували у 1932 році 1, 72 млн. тонн зерна, а у 1933 – 1,68 млн. тонн. Експорт хліба впроваджувався з метою одержання коштів для здійснення політики мілітаризації. Він мав ілюструвати зовнішньому світу міць держави та відсутність голоду. Експортуючи зернові культури за межі СРСР, режим відмовлявся від зовнішньої допомоги, блокуючи на західних кордонах гуманітарні вантажі – офіційно в країні голод був відсутній. А фактично історики і демографи й досі сперечаються навколо кількості жертв голодомору, виголошуючи різні дані – від 3 до 15 мільйонів.
На той час смертність серед дітей становила понад 50% від усіх померлих з голоду. Дітям молодшого віку давали нові прізвища, старшим – насаджували думки про те, що їхні батьки – злочинці, націоналісти, петлюрівці, і від них слід відмовитися. У кожному селі й містечку організовували дитячі будинки, до яких привозили дітей голодуючих, розстріляних та вивезених у Сибір батьків.
Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом політичної системи проти мирних людей, внаслідок чого зникали цілі покоління землеробів-універсалів, руйнувалися соціальні основи нації, її традиції, духовна культура та самобутність. Голод ламав людей як особистостей, в організмі відбувалися фізіологічні і психічні зміни, спотворювалася мораль. А для заселення вимерлих українських сіл влада організувала переселення сімей з Росії та Білорусі. Наслідки та масштаби голодомору у містах і селах України в 1932-33 роках засвідчують глобальну соціо-гуманітарну катастрофу в історії усього людства, а не лише українців. На сьогодні зібрано величезну доказову базу геноциду українського народу під час голодомору 1932–1933 років. Крім документів тодішньої офіційної влади, існує понад 200 тисяч задокументованих свідчень очевидців геноциду.
„Люди їли мертвих,
аби вижити самим”
На щастя, мешканці Рівненщини не пережили Голодомору, оскільки в 30-ті роки край не був у складі Радянської України. Проте про голод добре знали. За спогадами очевидців, населення області збирало продукти, аби допомогти українцям зі сходу, однак уряд Радянської України відхиляв цю допомогу. Нині у Рівному проживає 560 свідків Голодомору, які в той час мешкали на сході України. Чимало з них і досі бояться говорити про пережиту трагедію. Проте Уляна Зінченко погодилася поділитися жахливими спогадами.
Пані Уляна народилася в 1919 році в селі Ровенське (сучасні Ровенки) Дніпропетровської області. У сім’ї було семеро дітей. Усі вижили тільки завдяки тому, що втекли в Донбас і вже там знайшли роботу.
– У ті роки над простими людьми дуже знущалися. Підвода під червоним прапором приїжджала в село і забирали все, а звичайний сільський люд записували до куркулів, – згадує Уляна Зінченко. - Нашу сім’ю це також не оминуло. Якось у село приїхали за черговою порцією “данини”, а в нас залишалося лише трохи пророщеної картоплі, яку теж забрали. Не було що їсти, і їли все: листя з дерев, качани кукурудзи... А все село стояло в бур’яні, на полях був великий урожай, а збирати його було нікому. Пройдешся, – люди лежать на обочині, знесилено гризуть колоски і ледве чутно промовляють: “Ходи сюди, ми тебе з’їмо…”. В селі не можна було побачити ні кішки, ні собаки, хати пустували, а навколо – мерці і напівмертві, висохлі від голоду люди. Люди їли мертвих, аби самим вижити у цей страшний голод. А коли ми з братом зайшли до хати сусідки, щоб попередити, що з Криму мають прислати муку, то побачили жахливу картину – вона прив’язала свого сина, відрубала йому одну руку і гризе її. А той проситься “мамо, пусти мене, я з одною ручкою буду жити”…
Майже все моє село вимерло, і лише де-не-де можна було зустріти людину, та й та була ні жива, ні мертва. По селі їздили і збирали померлих, їх підбирали, кидали на віз і закопували в одну яму, в якій іноді могла поворухнутися рука… Ми, маленькі, лежали на печі, ноги вже почали пухнути, і я кажу мамі “Ну що ж, мамо, будемо вмирати…”. Та у двері постукала тітка і попросила маму, щоб та відпустила мене з нею в Донбас. Мама погодилася, дала мені 30 карбованців, і ми пішли. По дорозі купили на половину грошей маленький шматочок хліба, а на другу взяли мені дитячий квиток. Коли почали перевіряти ревізори, я заховалася під лавку, та ті мене помітили й хотіли висадити з потяга. А я кажу: “Не виганяйте мене, у нас голод, всі люди вмирають”, а ті у відповідь: “Який голод, як вмирають?”. Я і почала все розповідати, ті пожаліли мене і дозволили доїхати до Донбасу. Там батько влаштував мене на роботу, давали 600 грам хліба, яким я ділилася з усією сім’єю. Ось так я і вижила в цьому страшному голоді, а односельці, які не втекли на Донбас, всі повмирали. – Так зі сльозами на очах завершила страшну розповідь пані Уляна.
У школі про це
не говорили...
Хвилиною мовчання і молитвою за упокій їхніх душ вшанували рівняни та гості міста загиблих. Також в цей день відбулася загальноукраїнська акція „Засвіти свічку” на знак скорботи і святого спомину про мільйони невинно убієнних синів і доньок України. Кожен із присутніх на заході запалив свою свічку пам’яті, якими виклали хрест перед Покровським собором.
– Від себе особисто і міської влади хочу засвідчити щиру скорботу за мільйонами українців, які загинули від голоду, – наголосив під час сумної промови міський голова Рівного Володимир Хомко. – Голодомор 1932-1933 років – найтрагічніша подія в історії українського народу. Це була спроба фізичного винищення нації найбільш цинічним способом. Голодом морили українців, які з діда-прадіда вирощували хліб на найродючіших землях — чорноземах. За період голодомору загинули мільйони людей. На щастя, мої батьки жили на Тернопільщині, і родина не постраждала. Мені вже за п’ятдесят, і скажу відверто, що нам у школі нічого про цю подію не казали. Я дізнався про голодомор більш детально, коли став старшим, і батьки вже не боялися розказати мені правду. Тому надзвичайно важливо донести пам’ять про цей історичний факт молоді, адже запорукою від повторення подібного лиха є лише одне – наша незалежна, сильна, демократична Україна, яка була б гарантією того, що більше ніколи таке не повториться, і наші з вами діти ніколи не відчують подібного на собі.
Напередодні Дня пам’яті жертв голодомору та політичних репресій у “Світлиці” територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та малозабезпечених громадян було проведено вечір-реквієм, присвячений трагічній даті. На зустрічі були присутні представники влади та свідки жахливих подій минулого. А учні НВК №12 підготували для присутніх літературно-музичну композицію про голодомор. Загиблих вшанували хвилиною мовчання і запалили на знак скорботи поминальну свічу.
У 33-му не оплакували померлих, не відспівували, не молися за упокій, не запалювали поминальних свічок. Тож нехай у день вшанування пам’яті загиблих від голодомору кожна палаюча свіча зігріє їхні душі.
Вічна і світла їм пам’ять.
Вікторія РИЧКО,
Рівне.
![Рівненщина вшанувала пам’ять жертв Голодомору [ФОТО]](/uploads/posts/2009-11/thumbs/1259576475_golodomor_rvne_2009_16.jpg)
