Подарунок як прокляття

Бувальщина

Подарунок як прокляття

Рвучкий північний вітер гнав у небі попелясто-сиві отари хмар. Із розгойданого гілля дерев злітали барвисті «метелики» — осіннє листя. Воно роями кружляло в повітрі, а коли опускалося на землю, то танцювало по ній з вітродуєм у шаленому танку-круговерті.

На паперті одного з храмів міста Львова сидів літній чоловік. Крізь потертий-поношений одяг де-не-де виглядало біле тіло. Борода, колись чорна, — тепер засніжена сивиною, — спадала йому аж на груди. Біля нього лежав брудний, як у сажотруса, капелюх: скарбниця для подаяння. Ненав’язливий, сумирний старець мовчав. Його настрій був адекватним цьому сірому, похмурому дневі. Чомусь вкотре спливла у пам’яті та злощасна незабутня мить, коли потрапив під колеса автомобіля. Він, відомий у місті майстер-годинникар, відтоді став милостинею заробляти на прожиття. Точать невеселі думки його серце, як шашіль сухе дерево...

Стрепенувся, неборака, коли на «червінцеві» опалого листя в капелюсі раптом шелеснув... годинник з браслетом! Здивовано звів очі догори: перед ним стояла молода чорнява дівчина.

— Помоліться за душі двох убієнних — Тетяни і ...невідомої... — сказала вона, і в її голосі відчувалося якесь душевне сум’яття.

Ледве встигла незнайомка віддалитися на кілька кроків, як знедолений покинув насиджене місце і пошкутильгав у протилежному від неї напрямку, пошепки сам себе підганяючи:

— Швидше... Швидше... Панянка може повернутися і забрати подароване... А годинник — золотий, бігме, золотий!.. — останні два слова прорік на повен голос, сам того не помічаючи.

Два зустрічні молодики перезирнулися між собою і глузливо посміхнулися...

А чорнявка ішла, мов на крилах летіла, — втрачений спокій тепер повернувся до неї. Неначе важку каменюку, що душила її, щойно скинула з плечей...

1952 рік.

Жанну, студентку Львівського університету, ощасливив подарунком колишній однокласник і односелець Яким Кожух. Це він колись під калиною, що жаріла біля тину, подарував їй перший цвіт поцілунку на рожеві вуста. Раділа годинникові юнка неабияк. Іноді їй здавалося: то найяскравіша зірка з вечірнього неба тепер сяє на її руці. Так тривало до тих пір, допоки не прийшло... гірке розчарування.

Коли вся природа засинає в теплих обіймах ночі — не може заснути Жанна... Дві дівчини не дають... Ледве стуляє повіки — вони вже стоять перед очима. Прокидається, перелякана сном, вмикає світло, аби знову не з’явилося страшне видиво. Ходить по кімнаті з кутка в куток — знервована, знесилена. Кожна наступна ніч нічим не відрізняється від попередньої: знову русява дівчина дивиться на неї вогнистими очима. Несучи в правій руці свою відрубану закривавлену ліву руку, при цьому каже:

— На тій руці я носила годинника, що тепер ти його носиш... Візьми ще й мою руку...

Друга, чорнява, невисокого зросту, із грудей якої парує гаряча кривавиця, теж промовляє:

— Годинник обагрений і моєю кров’ю... Подивись!..

Про справжню причину жахливих сновидінь Жанна дізнається потім, коли приїде додому. І допоможе їй у цьому сумна розповідь матері — про тернову хустину односельчанки Люби, круглої сироти, яка впізнала свою «святешну» на... голові сестри Якима! Шанувала-берегла Люба свою хустину, мов дорогу реліквію, колись ненькою їй подаровану на день народження. Шанувала, та не вберегла...

Відомий розбійник-маніяк Федір Нагрудний якось у темну, як його душа, осінню ніч вигріб дочиста із скрині сирітській одяг. Свої речі селяни впізнавали на Якимові та його сестрах, але «тримали губу на замку» аж до того дня, коли кровожерливий катюга отримав заслужену кулю. Отже, спрадавна існує в народі розумне прислів’я: «Скільки клубочку не витися...».

Р.S.: Імена персонажів змінені, тільки розбійник — під справжнім.

Микола ДЕНИСЮК

Дубно