Один день безробітного Ігоря

Ввечері до Ігоря нарешті завітав його ровесник і однокласник Геннадій. У руках гість тримав загорнуту у газету пляшку, а тому, ледь переступивши поріг, проникливо запитав:

— Випити хочеш?

— Ще питаєш, — глухо відгукнувся Ігор, облизався і в його палаючих нутрощах забриніла іскорка надії.

— Ну, тоді пішли до моєї тітки. Я тобі колись розповідав про неї.

Ігор одягнувся із вправністю солдата першого року служби під час бойової тривоги. І вже через кілька хвилин приятелі бадьоро крокували вулицями Рівного.

— Тітка Зіна фартова баба, — коментував Геннадій. — Інакше я тебе до неї не вів би.

Йшли недовго і незабаром опинилися десь на задвірках дев’ятиповерхівки поруч із продовгуватим приміщенням, зовні відверто схожим на дореволюційний барак. Тим часом Геннадій продовжував інформувати. У тітки комунальна квартира. Один її сусід уже півроку «відпочиває» у психушці — допився неборака. А другий у Москві на заробітках. Тому, власне, немає кому заважати відзначити день народження Зіни. Правда, доведеться обійтися без подарунків. Не велика пані.

Зіна уже давненько міцно дружить із «зеленим змієм», ще з періоду горбачовської боротьби із алкоголізмом. А до цього і краплі у рот не брала. Раніше вона мала двокімнатну квартиру на «Північному», але продала її, купила брудну комуналку, а різницю виручених грошей пропила. Звичайно, не сама «банячила». У такій справі завжди знайдеться безліч добровільних помічників.

Приятелі натиснули на чорну кнопку дзвінка, але їм довго ніхто не відчиняв дверей. На це Геннадій відреагував жестом руки, мовляв, спокійно, почекаємо. Нарешті деренчливий голос, схожий на чоловічий, запитав: «Хто прийшов?» Геннадій відповів і перед хлопцями постала жінка, яку не можна назвати ні середніх літ, ні похилого віку. У зовнішньому вигляді відразу проглядалося, що вона давно гірка п’яниця. Ріденькі коси пофарбовані у білий колір, тому вона видавалася вицвілою на сонці, передніх зубів не було, а обличчя нагадувало недостиглий помідор, що від дощу почав гнити. Ну і тітка! Адже Геннадій не змалював зовнішнього вигляду Зіни, а лише розповів, що їй сорок років і таке інше. «Так можна інфаркт вхопити», — мовчки подумав Ігор, не без цікавості розглядаючи колоритну фігуру тітки.

Загалом Зіна зустріла хлопців непривітно, якщо не вороже. Очевидно, через те, що Геннадій прихопив із собою Ігоря. А кому зайвий рот потрібний?

— Привів... Чого привів... ходять... водять... — невдоволено скрипіла вона.

Одягнута тітка була у старомодне рожеве плаття, що залишилося від її молодості, на ногах — розповзлі колись білі босоніжки. Ноги у синцях і подряпинах. Генка розгорнув газету і дістав півлітрівку із якоюсь рідиною. Зіна відразу вхопила пляшку і, немов хижа птаха, схилила над нею голову, приглядаючись, куди дзьобнути.

Геннадій урочистим тоном повідомив, що вони вітають її із днем народження, а його батько, рідний брат Зіни, передав чистого спирту. Тітка відразу пом’якшала і вже не здавалася такою грізною.

Коли хлопці із коридору ввійшли в кімнату, помітили там чоловіка і жінку із характерними рисами на обличчі п’яниць-професіоналів зі стажем. Серед круглої мармизи чолов’яги впевнено вмостився сизий ніс. Одягнутий він був у старі міліцейські штани і засмальцьовану вишиту сорочку, взутий — у роздуті, давно не чищені кросівки.

На тлустому тілі жінки кострубато стирчав костюм невизначеного кольору у білий горошок. Геннадій сказав, що звати її Валентина. Вона — давня і надійна подруга Зіни. А чоловік назвався сам: дядько Саша, колишній міліціонер, на нинішньому етапі хронічний безробітний.

Потім усі дружно всілися за стіл. На зачовганій клейонці стояла каструля із вареною картоплею. На тарілках лежали солоні огірки, тюлька не першої свіжості, хліб, на розі столу біля підвіконня — торт. Через кілька хвилин Зіна із кухні принесла смажене м’ясо і сирі яйця.

А ще на столі стояло шість пляшок: дві магазинної горілки і чотири портвейну. Тітка розбавила спирт водою і для чогось оголосила, що вони спеціально без приятелів не починали, а тепер можна. Налили і випили за здоров’я Зіни: «Щоб жилося і моглося! І все було добре!» Відразу ж почалися беззмістовні балачки ні про що.

Після спирту і горілки без особливого ентузіазму взялися за портвейн. Але підтоптаному Саші він не пішов, а «повернувся» під стіл, що викликало загальне обурення. Зіна відразу обізвала його паразитом. А Валентина висловила свою особисту думку:

— Мужчини всі хулігани і сволочі!

Це стало причиною того, що колишнього міліціонера насильно запакували у залізне ліжко. Але він чинив відчайдушний опір, виривався, верещав, мов недорізане порося, і розмахував кулаками. Та ні в кого не влучив, бо був п’яний, як чіп.

Сашу відпустили, але через кілька хвилин колективно й одностайно вирішили буйного пияку відправити додому. Його супроводжувати випала почесна місія Геннадію та Ігорю, які ще більш-менш трималися на ногах. По дорозі дядько або намагався втекти, або на всю вулицю волав пісню про гордий «Варяг», який не здається проклятому ворогу. Після того як Сашу передали безпосередньо у руки його дружини, приятелі повернулися до компанії і продовжили пиятику.

Ігор туманно пам’ятає, що потім його кудись вела Валентина. Вони про щось сперечалися і голосно реготали. А коли увійшли у задушливу квартиру — почали заслинено цілуватися. Перед очима Ігоря шалено крутилися кімнатні предмети, а також особливо ширяли різнокольорові кола. Все так змішалося, що він ненароком заліз рукою жінці під спідницю. Вона різко штовхнула його на прогнутий диван і почала повільно роздягатися.

Чорти продовжували катати Ігоря на божевільній каруселі. Перед ним стяла гола Валентина: здутий живіт, обвислі до пупа груди і ноги із синіми венами. Хлопцеві здалося, що її драглисте тіло добряче відгонить запахом прокислого борщу. Ігор ще раз глянув на потворну жінку і з невідомої для нього причини почав повільно тверезіти. До його свідомості якимось чудом докарабкалася світла, але шокуюча думка: «Вона ж на років двадцять п’ять старша за мене... На ціле життя, на покоління. Жах!»

При величезному і розповзлому тілі вона мала худющі ноги і чомусь здавалася хлопцеві старим жовтим тарганом, що, пританцьовуючи, ходив по кімнаті. Від такої п’яної фантазії Ігоря охопив дурнуватий відчай і він щосили, але тихенько заплакав.

— Ти що, синок? — збуджено запитала гола Валентина.

Ігор зі значним зусиллям сповз із дивана, відштовхнув жінку від себе, а потім цілком тверезим голосом обізвав її «старою повією», «яловою коровою» і «брудною сучкою». Очевидно, висловив усе, що породив отруєний алкоголем мозок.

Далі Ігор зненацька одягнувся і стрімголов мовчки кинувся на вулицю. Йому було бридко і нудило. Прийшов до тями на Набережній, із боку Усті віяло ніжною прохолодою літньої ночі. А потім він схопився і майже побіг додому...

Ігор прокинувся до сходу сонця. Голова тріщала, важко гупало у скронях, а пересохлий язик іржавим терпугом приклеївся до піднебіння...

Ростислав ВАРЖЕЛЬ

Рівне