На жаль, сліди його долі загубилися у вирі воєнних років. Кілька десятиліть родина вважала його зниклим безвісти. І лишень у дев’яностих роках минулого століття із вирію літ дійшла скупа звістка: Павло Гордіюк загинув у концентраційному таборі. Гітлерівці начебто знищили щирого українця за відмову вступити у поліційну команду. Власне, на честь дядька його сестра нарекла одного із синів Павлом. До сьогодні племінник береже дядькову швейну машинку “Зінгер” - пам’ятку про дорогу людину.
До речі, глава сім’ї пан Мілентій Остапович теж не був обділений здібностями до малювання. Усе життя працював водієм, ковалем, а у тиху вечірню годину, коли сутінки закрадалися у хатину, газда з Діброви умощувався за столом, розкладав аркуш паперу і ручкою для чорнила малював сільські пейзажі. Маленькому Павлику здавалося, що з-під пера тата з’являються геніальні шедеври. Батьківське захоплення додавало синові наснаги та енергії.
А перші теоретичні ази з малювання майбутньому художнику передав млинівчанин Віктор Вальчун, котрий приїжджав до рідні у Війницю. Він у райцентрі відвідував художню студію, у якій збирав юні таланти чудовий художник і педагог від Бога Олександр Довгалюк. Отож набутими знаннями і вміннями Віктор щедро ділився з Павлом, коли разом купалися у мальовничому довкіллі ріднокраю.
На цьому, власне, і закінчилося освоєння азів художньої науки, бо вже під час навчання у Бокіймівській десятирічці Павло одержав перше замовлення: для колгоспу ім. Леніна виготовити таблицю-вказівник із зображенням жінки зі снопом. Тоді керівники господарства пообіцяли йому допомогу під час вступу до художнього училища…
НА ЗАВАДІ
– “ПЕРЕСТРОЙКА”
Учився Павло Якимчук багато, довго і наполегливо. Закінчив Ливівське училище прикладного мистецтва. І якраз тоді зародилася ідея навчатися у Ленінграді. А чому? Навіть тепер йому важко пояснити. Можливо, вважав місто на Неві кузнею художників-професіоналів, де кожен квадратний метр дихає геніальним мистецтвом.
Після служби в армії, роботи на львівському заводі “Електрон” доля привела Павла у Млинів, де працював художником-оформлювачем. Однак уже тоді зрозумів, що горизонти фахових знань і вмінь слід розширювати. Відтак вступив у Ленінградську художньо-промислову академію на факультет монументального мистецтва. До речі, один рік наш земляк там навчався у статусі вільного слухача, а решту п’ять – повноправним успішним студентом.
У 1986 році після Чорнобильської біди 31-річний Павло повернувся у Млинів, де на той час жили батьки. З атомним лихом цей переїзд не пов’язаний: річ у тім, що важко захворіли брат та батько, тож довелося бути поряд з ними. І хоч було не до творчості, але талановитого майстра знаходили не менш талановиті керівники господарств. Якраз тоді Павло виготовив пам’ятник Тарасові Шевченку для в’їзного знака у Малі Дорогостаї, але так звана “перестройка” загальмувала реалізацію цього наміру. До речі, до шевченкіани уродженець Діброви згодом повернеться уже в Санкт-Петербурзі, де його праці експонуватимуться на виставці, присвяченій ювілею з дня народження Великого Кобзаря.
У кінці вісімдесятих років ХХ століття Павло Якимчук візьметься за проект візитівки для Млинова: гостей селища мала вітати дівчина з розпущеним волоссям, яке нагадує плакучу вербиченьку. На жаль, і цей проект не був реалізований. А ось пам’ятний барельєф Аліпія Мусійчука автор довів до логічного завершення — його встановили на полі боремельського колгоспу…
ДОЦЕНТ ПОВЕРНУВСЯ
У МЛИНІВ
Павло Якимчук працював у творчій майстерні Академії мистецтв СРСР під керівництвом скульптора Костянтина Анікушина. Потрапити туди було складно, але талановитого українця прийняли, він там не пас задніх. Згодом Павла Якимчука зустрів викладач художньо-промислової академії і запропонував викладати на кафедрі рисунка. Лячно було, але цікавість взяла гору. І дотепер доцент Павло Якимчук там викладає.
За розписування храму Христа Спасителя у Москві у складі бригади художників Академії мистецтв Росії нашого земляка відзначили званням Заслужений художник Росії. Доводилося йому розписувати Знаменський кафедральний собор у Курську, Спасо-Влахернський жіночий монастир у Дєдєново Московської області, жіночий монастир в Івановській області.
Гріють душу спогади про роботу на острові Родос у Греції у складі бригади скульпторів, яка виграла конкурс і оформляла палац. Там, на злеті професійної кар’єри, відчув свою фахову всемогутність, бо все вдавалося. Тоді, власне, відчув, що радянська освіта – це, як тепер кажуть, вищий клас і вищий пілотаж…
Павло Якимчук – учасник Всеукраїнських, Міжнародних виставок. Його роботи знаходяться у приватних колекціях і галереях США, Греції, Франції, Німеччини, Ізраїлю, Іспанії. Але Заслужений художник Росії не зазнається, а скромно засіває творчу ниву новими роботами. Нині він розмальовує храм Серафима Саровського у Млинові і вважає це справою честі. Запевняє, що буде гарно, модерно. Очевидно, так і має бути, бо ж не тільки забугорним цінителям мистецтва за кордоном насолоджуватися доробками нашого земляка…
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.
