“Я БУДУ ХУДОЛІЄМ!”
У Валентина та Олександри було четверо дітей – донька Женя і три сини: Віктор, Степан і Микола. Звісно, цей дитячий квартет купався у любистку материнської ніжності і батьківського тепла. Середній із синів Степан виростав вродливим, допитливим і розумним. Змалку полюблював забігати до мами на ферму. Тож у колгоспному підрозділі шестирічний Стьопа зробив чи не першу життєстверджуючу заяву:
- Я буду Худолієм!
Річ у тім, що Дмитро Худолій у той час очолював колгосп у Привітному. Мабуть, хлопчина всотав у душу тонкощі керівного хисту голови правління і окреслив їх у дитячій заяві. Хтозна, може це була перша сходинка до становлення майбутнього військового командира?
СТАВ СУВОРОВЕЦЬ ДЕСАНТНИКОМ
У школі Степан навчався на відмінно, був зразком для всіх однокласників у навчанні, поведінці, громадській роботі. У восьмому класі виявив бажання стати військовим – відтак вступив на навчання до Калінінського суворовського училища, а через два роки став курсантом Рязанського вищого повітряно-десантного училища. Можна лише уявити, якими інтелектуальними, морально-вольовими, фізичними вміннями потрібно було володіти, аби пройти крізь сито відбору до цього елітного військового закладу.
У 1982 році Степан Мурин із відзнакою закінчив цей військовий заклад. Командування училища запропонувало лейтенантові-випускнику посаду викладача на одній із кафедр навчального закладу, однак той відмовився. Натомість подав рапорт про направлення його для проходження служби в Демократичну Республіку Афганістан – так тоді називалася гірська країна, де із 1979 року тривала так звана неоголошена війна, і Радянський Союз брав у ній участь.
НАВІЧНО ДВАДЦЯТИТРИРІЧНИЙ…
Ніхто із рідні, близьких, знайомих у селі не знав, що Степан перебуває у пекельному воєнному вирі. Додому, друзям приходили листи, від яких віяло впевненістю і спокоєм. Прибувши у відпустку в рідне село, він теж не поширювався про небезпечні будні військового розвідника. І лише після повернення із відпустки на місце служби поволі розсекретив місце перебування рідні, можливо, сподівався, що духовна енергетика родини додасть сил долати труднощі. Ймовірно, що таким чином психологічно готував близьких до того, будь-яка прикра звістка про сина і брата не паралізувала їх тіло і волю…
У двадцятих числах жовтня 1984 року першокурсника Мирогощанського радгоспу-технікуму Миколу Мурина із пари викликав майстер і наказав їхати додому. Мовляв, помер дідусь. Рідного діда у Миколи вже не було, тож спочатку спало на думку, що помер двоюрідний.
Однак коли у Привітному біля хати побачив опечалених людей, а в хаті цинкову труну і портрет брата Степана – усе зрозумів за мить…
Труну з тілом Степана Мурина на батьківщину супроводжував його бойовий побратим Сергій. Він і розповідав, що термін перебування старшого лейтенанта Мурина в Афганістані уже завершився, однак він викликався зі своїми підлеглими ще раз піти у розвідку. Під час цього трагічного рейду його і вразила душманська куля. Поранення в голову виявилося важким. Був момент, коли лікарі навіть давали шанси на одужання. Однак не судилося Степану вижити – залишився навічно двадцятитрирічним. У пам’яті рідних, односельців, друзів, однополчан…
ЖИТТЯ У… ВЕРСІЯХ
Цинкову труну із тілом Степана Мурина не відкривали. Так радили рідним військові. І родина дослухалася до них. Можливо, це й стало однією з причин того, що багато односельців не вірили, а чимало й досі не вірять, що Степан загинув. Порцію сумнівів додало й те, що і через віконце у труні ніхто нічого не вгледів. Відтак, багата людська уява плодила версії про ймовірність того, що Степан десь виконує якесь важливе державне завдання, адже все-таки він був фаховим розвідником, володів англійською мовою та багатим арсеналом знань і вмінь, необхідних для роботи у ворожому тилу, за кордоном на нелегальному становищі і т.д.
З іншого боку, проти ймовірності такого розвитку подій свідчить навіть наявність таких версій, адже у роботі розвідника будь-яка зайва інформація про нього, яка до того ж пульсує цілком відкрито, лише завадить у його роботі і кар’єрі. Як на мене, люди, котрі любили Степана, не хочуть змиритися із втратою. Відтак, бодай у їх душевних нішах дають шанс дорогій людині на життя…
А тим часом поруч зі Степановою могилою на привітненському кладовищі виросли ще два могильні горбочки: тут поховані батьки славного офіцера. Батько пішов з життя на межі двох тисячоліть, а згорьована втратою матір – позаторік. Ненька пережила сина майже на стільки літ і зим, скільки було Степанові, коли відплив у вічність…
У Привітному місцевій дев’ятирічці присвоєно ім’я Степана Мурина. Ще одна пам’ятка про славного земляка – поле і вулиця, названі його іменем. За чверть століття з лишком після трагічного двадцять першого дня місяця жовтня 1984 року ровесники Степана Мурина уже виколисують своїх внуків. Степанові ж не судилося дочекатися ні своїх кровинок-діток, ні тим паче внуків. Але його мужності, привабливості, короткій, але славній долі офіцера і чудової людини могли б позаздрити чимало сущих на землі. Врешті, кожен має знати: людина живе доти, доки зберігається на землі пам’ять про неї…
Віталій ТАРАСЮК, Млинів
P.S. Автор висловлює щиру вдячність за допомогу у підготовці цієї публікації брату Степана Мурина - Миколі Мурину, Привітненському сільському голові Миколі Сухому, однокласнику і другу Степана Мурина – Володимиру Ващуку, педагогам Привітненської дев’ятирічки, усім односельцям, котрі поділились спогадами про славного земляка.
