Підвело міндобриво

Особливість його поведінки полягала ще й у тому, що Грицька ніхто й ніколи не міг впіймати на гарячому. Вовку завжди вдавалося щасливо вислизнути із найрізноманітніших критичних ситуацій, що відверто пахли «казенним домом» і в’язничною баландою. Завжди діяв нахабно і стрімко, немов добре вишколений диверсант. Керівництво колгоспу було непогано поінформоване не тільки про натуру Грицька, а й його бурхливу діяльність, але вдіяти нічого не могло: не спійманий за руку — не злодій.

Одного весняного надвечір’я Вовк повертався з поля і неквапно прямував колгоспними гнідими сухоребрими конячками через господарський двір. Обережно, але пильно оглядався довкіл, аби хоч чимось поживитися надурняк. І раптом запримітив під навісом на колгоспному току з десяток акуратно складених рудих паперових мішків. «Міндобриво, — сяйнула заздрісна думка у Грцьковій голові. — Якраз згодиться, бо на днях треба картопельку посадити, іншу городину.»

Ще раз уважно роздивився навколо Грицько: працівники пішли вже додому, сторожі ще не прибули на службу і, не побачивши нічого підозрілого, вкинув за драбину два мішки міндобрива, акуратно прикрив їх соломою. Потім веселіше вйокнув на коней і поїхав додому. Там крадене надійно сховав у курнику, добре повечеряв і погнав гнідих на колгоспну конюшню, де вони ночували. Неспішно повернувся додому, коли вже добряче сутеніло. Оглянув присадибну ділянку і звернувся до дружини Івги командирським тоном:

— Кінчай смикати корову за дійки. Он висунула чорна хмара, то треба міндобриво розсіяти по городу. Із дощем увійде в грунт і ніяка собака його вже не знайде.

Сказано — зроблено! Коли вже зорі висівалися на небі, за якусь годину і впоралися із роботою. Правда, працювали інтенсивно, щоб встигнути до початку дощу. Пухка сіра речовина рівненько розсіялись по низеньких пагінцях бур’янців, що із завзяттям загарбників рясно вкрили город...

... Ще на світанку до хати Вовка несподівано завітала поважна делегація у складі голів колгоспу і сільради, парторга та суворого вусатого дільничного міліціонера, який перший і промовив:

— Ви що, дядьку, вирішили із власної присадибної ділянки аеродром утнути?

Грицько, який тільки продер очі, прожогом кинувся на подвір’я і, завмерши стовпом, розгублено ахнув: весь його город яскраво білів під ранковими радісними променями сонця.

Як з’ясувалося, Вовк напередодні на току зопалу прихопив не міндобриво, як він вважав, а низької марки цемент. На гряді на нього покрапав теплий дрібний дощик, а маса до ранку застигла і тонкою кіркою вкрила площу.

Проте й цього разу Вовк обійшовся лишень легким переляком. Односельці на загальних зборах і на засіданні товариського суду, де розглядали «подвиг» Грицька, пошкодували його. «Будівнику злітної смуги» довелося заплатити штраф, відшкодувати вартість цементу, а голова колгоспу понизив його у «посаді» — перевів із їздового у різноробочі.

Ростислав ВАРЖЕЛЬ

Рівне