Несподіване заміжжя

Дітей у Люби не було, ніщо не зв’язувало, а тому могла «ішачити» по 12 годин на добу. Власне, вона роботою й ощасливлювалася, бо особистого життя не мала. Досить рано вийшла заміж i перший шлюб протримався десять років. Чоловік був київським художником, а тому половину своїх днів проводив у «циганських» мандрах між столицею i Piвним. Подружжя ще на зopi юностi вирішило, що дітей не заводитимуть, — вони заважатимуть Руслану створювати твори мистецтва, яких з нетерпінням чекає людство. А малюки заждуть, доки до невідомого художника прийдуть, визнання i, звичайно, великі гроші. Лише через роки зрозуміла, що сім’я без дітей — не сім’я навіть для генія. Тільки їх уже в Люби не буде: недарма лікарі попереджали про небезпеку першого аборту.

Розлучилися вони мирно, навіть інтелігентно. Руслан ociв у батьківській квартирі у Kиєвi, а Любі залишилася кімната у piвненській комуналці. Власне, й ділити було нічого. Вони заробляли лише на прожиття, а його картини нiколи не користувалися попитом.

Далі потягнулося нудне існування. Й сама Люба не знала: самотня вона чи нi?! Бо мала «тимчасового» чоловiка. Вiн нiби й збирався з нею одружуватися, інколи тривалими періодами у неї навіть проживав. Люба варила обіди, прала сорочки, зрідка ходила із ним у театр або в гocтi. Якось влітку він поїхав у відпустку i ... не повернувся. Потім через десятих людей надійшли чутки, що Коля знайштов iншу жінку. Напевне, вона смачніше готувала їсти чи взагалі була кращою. Ніяких спроб повернути його Люба не вживала: із долею воювати не варто.

Власнe, вона вже готувалася так i засохнути за комп’ютером в oфici. Тим більше, що «робити» кар’єру зовсім не вміла, а пробивати дорогу у життя ліктями — i поготів. Прищеплена із дитинства чемна інтелігентність тільки заважала. Але несподівано у неї почався службовий piст, очевидно, допомогло непогане знання англійської i німецъкої мов та вміння вести із людьми бесіду. Через кілька років Люба стала одним із заступників директора фірми, із кар’єрою прийшли й гроші, що дало змогу згодом придбати власну однокімнатну квартиру у новому будинку.

Тепер вихідні i весь вільний час Люба марнувала на облаштування особистого побуту, щоб квартира була, немов лялечка. Тривалий час ніжилася у пінистій ванні, у нічній сорочці прогулювалася кухнею, заварюючи каву. Такого задоволення дозволити у комуналці вона собі не могла. Здається, надто полюбила свою комфортну, забезпечену, красиву самотність i ревно знищувала спроби її зруйнувати. Правда, таких спроб було не дуже багато. Коротше кажучи, жила так, що інколи сама собі заздрила, поволі забува молодість i чоловіків у нiй.

Котроїсь неділі Люба виявила, що в неї на кухні немає хліба. Вона могла існувати багато без чого, а ось без трьох речей не зуміла б навіть дихати: цигарок, кави i чорного хліба. Довелося йти у магазин, у невеличкій черзі до каси перед нею стояв чоловік, який дуже віддалено здавався їй знайомим. Вона силкувалася пригадати, де його бачила, але так i не змогла. «Знайомий незнайомець» рапотом оглянувся...

Це був Віктор — один із друзів її «тимчасового» чоловіка, до речі, найбільш поміркований із тієї різношерстої компанії. Не любив просторікувати, грати у карти i п’яним чіплятися до жінок. Він потім виїхав десь за кордон на заробітки. Оце i все, що Люба знала про Віктора.

Вони обоє зраділи несподіваній зустрічі. У Люби з’явилося почуття людини, яка у пустелi набрела на джерело iз холодною водою.

— Куди ви поділися ?! — похапцем заговорив Віктор. — Я вас розшукував, але марно. Маєш гарний вигляд...

— Пepeїxaлa в окрему квартиру. З доплатою, — охоче пояснювала. — Живу тут поруч. А Коля...

I тут у Любу ніби чорт вселився: не хотілося визнавати себе одинокою, покинутою ланкою, що знайшла несподівану радість у зустрічі зi старим знайомим. Та й взагалі чоловіки — дивакуватий народ. Скажи йому, що вільна i нікому нічого не зобов’язана як чкурне, тільки його й бачили. У Люби на роботі колеги прикидаються, що вірять їй, ніби у неї є надійний вірний друг, але майже завжди у далеких поїздках. Так спокійніше. Та й якась відраза у неї до чоловіків з’явилася після другої невдачі. З’явилася i не проходить, хоч плач. Несподівано для себе завершила фразу:

— А Коля у відпустці, але поїхав у справах у Туреччину. Якщо не боїшся своєї дружини, ходімо пригощу за старою пам’яттю, чим Бог послав. Побалакаємо — сто років не бачилися.

— А дружина моя залишилася за кордоном, — стримано проінформував Віктор. — У неї тепер своє життя, дуже насичене — я в ньому уже не поміщаюсь. Спробую якось тут дожити, небагато залишилося. Адже п’ятий десяток пішов, не забула? Важко знову коріння пускати...

Люба втішалася, що не поспішила відверто зізнатися про своє особисте життя: чоловік-холостяк — явище взагалі непередбачуване.

Це був, мабуть, найчудовіший вечір у житті Люби. Найголовніше, що не треба було прикидатися, корчити із себе іншу, ніж є насправді. Уже через кілька хвилин після зустрічі вони із Віктором невимушено розмозляли про все на світі. У чотири руки приготували вечерю, навели порядок у кухні, перейши у кімнату i продовжли спілкування. Але більше не торкалися, ніби хтось наклав табу, ні її, ні його особистого життя.

Потім вiн встав i несподівано обійняв її. Люба не відсахнулася, а відповіла невимушено, природно, ніби це відбувалося у них уже сотні разів i вони знову зустрілися після нетривалої розлуки. У ту ніч Люба зрозуміла, що не існує холодних і не здатних на почуття жінок, бувають невмілі i надто поспішні чоловіки. I ще відчула: як чудово ні про що не думати, а просто бути щасливою!

Під ранок Люба заснула, ніби раптово провалилась під лід. А коли вранці розплющила очі, у квартирі уже нікого не було. У мозок кольнула зрадлива фраза: «Ось i все...».

Сюрпризи почалися у другій половині дня. На важливій нараді Люба за собою спостерігала: абсолютно нічого не чує, про що розповідають виступаючі, бо згадує своє...

Її улюблена квартира видалася їй порожньою i мертвою, як вічна мерзлота. Але не встигла зачинити двері i зосередитися — задзвонив телефон.

— Де ти пропала? — замість привітання запитав Віктор. — Я вже телефоную двадцятий раз. Мені сумно без тебе... Можна, я прийду?

Люба заплющила очі, відчувши себе маленькою, беззахисною дівчинкою.

З Віктором попрощалася на невизначений період, майже фізично відчула тугу caмотності: «Невже черговий раз наступила на сумнозвісні граблі?!» Ввечері заспокоїла себе тим, що завтра вихідний i можна податися за місто на природу, щоб розвіяти тривожний i холодний настрій. Але у напівтемному вже під’їзді на її плече лягла чиясь м’яка рука. Вона ошелешено оглянулася, навіть не встинувши злякатяся i почула знайомий голос Biктopa:

— Добре, що ти сьогодні на роботі не затрималася,

— Але ж... Коля повинен... Тобто...

Невже ти думаєш, що я повірив твоїм наївним вигадкам. А з Колею я бачився недавно. До речі, він справді відпочивав за кордоном. Але про тебе він абсолютно нічогісінько не знає i не хоче знати. Тому прононую припинити зовсім беззмістовну гру у коханців. У нас уже не той вік, коли рожеві паволоки застилають зір. А зараз пішли додому — ти ж стомилася...

Уже у квартирі Люба подумала, що вона й справді божевільна. Могла власними руками безглуздо відштовхнути своє щастя. I мало так не вчинилаа. Добре, що Віктор виявився розумним чоловіком.

А через тиждень вони попідручки понесли заяву у РАГС, щоб, як мовиться, узаконити свій ciмeйний стан.

Ростислав ВАРЖЕЛЬ

Рівне