Буваючи в древньому Дубні, намагаюся не обминути оселі доброго знайомого Миколи Денисюка. Бо щоразу дізнаюсь щось цікавеньке: за 75 літ видатний спостережливий літератор бачив багато, його життєва стежина не була встелена квітами. Випробування, що випали на долю пенсіонера, були нелегкими. Та він вистояв. Обравши свій шлях, настирливо йшов до наміченого. Деякі події вже напівстерлись із пам’яті, та окремі пам’ятає виразно, детально. Особливо ті, що були у дитячому віці. Передаючи мені з домашнього архіву світлину семидесятирічної давності, розповів про далекий 1944-й, розкрив непосильні будні невольницького німецького табору Гельборн.
Як не ховались загорці Денисюки (ночували переважно у чеха Йосипа Мензеля під лісом), гестапівські людолови 15 березня 1944-го зловили пані Раїсу, 15-літню Катрусю й 7-літнього Миколку. Виписали їм путівку з Полісся в один бік – на захід, у неволю, до третього рейху.
Перебування в таборі Гельборн стало для наших земляків одним їх семи пекельних кіл. Невільникам видали смугастий одяг «шуци»-черевики брезентові на товстій дерев’яній підошві, на лівий рукав – шмат матерії із жовтими буквами «Оst». Спали на двоярусних ліжках під благенькими ряднами. Дорослих конвой щоранку гнав на фабрику, де наповнювались бочки з бензином для літаків. Їм двічі на день видавали по три черпаки баланди, звареної на воді з кольоробумом (кормова бруква), а ввечері – три картоплини, 150 грамів хліба на добу. В дітей (їх було у таборі 12) пайок складав 90 грамів хліба. Комендант табору був зацікавлений у тому, щоб дівчатка й хлопчики росли здоровими і менше їли. За перший місяць 16 юних бранців віддали Богу душу, тому милостиво дозволив дітворі гратись за табором. Невільників без суду і слідства вбивали, коли ті піднімали яблуко, зрізали гілочку вербову для свистка, могли проткнути вилами, якщо наближалися до дикої сливки, два дні мордували за найдену на вулиці надщерблену склянку.
З відстані часу пан Микола задумується, чому в таборі дітей не знищили, хоч цього вимагали мешканці містечка. Видать, спрацювала німецька педантичність: фашисти пограбували Україну найлютішим способом, забрали звідти багато підлітків 7-13 років, нанесли нашому народу тяжкі рани не лише в тяжку воєнну годину, але й у майбутньому. Можливо, навіть у 1944 році більшість німців вірила, що ось-ось Фюрер введе нову зброю і руські не перейдуть кордони. А де ж брати тоді нових рабів? Ось що крилося за турботою коменданта.
Раптовий наступ американців на містечка Німеччини зруйнував плани нових рабовласників. Та до повного визволення було ще далеко. Після чотирьох днів пішого переходу, вчорашні остарбайтери дістались до пересильного пункту в Радинберзі, аби упродовж місяця зазнати нових поневірянь уже від «своїх». Зустріч із радянською адміністрацією приголомшила. Не раз доводилось чути: «Допомагали фашистам руйнувати Радянський Союз? Начувайтесь». Що це не пусті погрози, переконались, коли за діло взявся «особий отдєл». Довго втовкмачували людям його працівники, як Батьківщина ставиться до зрадників, вимагали признатись, що добровільно їхали на каторгу. Залякування, провокації, «словесні капкани», - аби виявити ворогів народу. По кілька разів на день викликали на співбесіду. Боячись ярлика «ворог народу», не повернулись до дому брати Василь і Анатолій Макогоненки з Кіровоградщини, киянка Лідія Шварченко та багато інших. На пересильному пункті Денисюки познайомилися із сім’єю Онисима Малишка (на фото), котрий називавсь рідним дядечком відомого поета Андрія Малишка. Отоді Онисим подарував Миколці, якого жартома називав зятем, знімок на якому він з дружиною Тетяною і донечкою Мариною. Малишки теж не повернулися на Батьківщину.
Аж через півстоліття пан Микола надіслав світлину у «Літературну газету» зі своїми роздумами про долю колишніх остарбайтерів. Редакція передала лист дочці поета Валентині Малишко. Ось що відповіла вона дубенчанину:
«Вельмьшпновний Миколо Григоровичу. З такого роду інформацією зустрічаюсь вперше. Що я можу сказати? Певно, в цій історії спрацювала магія прізвища мого батька. Я думала, співвставляла, пригадувала – ні не міг бути Андрій Самійлович «рідним племінником» Онисима Костянтиновича. Уважно вивчала обличчя на фото – різні генотипи. Рідня вгадується, підказується серцем, а тут – жодного поруху. Тим більше, що Малишки з Обуховщини не мали в роду ні Онисимів, ні Костянтинів – принаймні у ближчі сто років. Малишко не таке вже й рідкісне прізвище в Україні, тож ваші знайомі – лише родинне гніздо. Батько мав би ой який клопіт, якби були родичі за океаном. Його просто не пустили б на американський материк кадебісти після війни, чи не так? Отож, вельмишановний Миколо Григоровичу, повертаю вам фото і сподіваюсь, що не засмутила вас. З повагою Валентина Малишко»
Відповідь київської письменниці лише додала питань. А що як вона помиляється, що навіть і зараз спрацьовує ота боязнь «Як би чого не вийшло?» Та й звідки пані Валентині відомо, що Онисим Малишко подавсь за океан? Пенсіонер чомусь переконаний, що той таки мав стосунок до маститого українського поета. Бо для чого було неграмотному хвалитись родичанням із ним? Що стосується кадебістів, то, можливо, або проґавили цей момент, або розраховували підловити літератора, коли той поїде „за бугор”.
Микола Денисюк видав книгу «Лісова русалка», в якій є кілька бувальщин про життя-буття невільників німецьких таборів. Там згадується і про гірку долю Малишків. Ця тема болить дубенчанину. Дехто каже, мовляв, уже не так і довго мучились наші земляки в неволі. Та не треба забувати, що там день здавався тижнем, а місяць здавався роком. А що вже казати про рік, повен голоду, холоду, нелюдської праці та знущань. Недаремно ж пана Миколу прирівнено до інваліда Великої Вітчизняної війни 2 групи. Прикро, що ще й зараз дехто колишніх остарбайтерів вважає категорією політично неблагополучних, заздрить, що їм з Німеччини прислали компенсацію за роки неволі.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.
