Її прізвищем планету нарекли

Доля була не вельми прихильною до єдиної дочки заможного хлібороба Василя Братійчука, грамотного, начитаного, авторитетного в сільській громаді, котрого «совєти» визнали куркулем. Вірні люди попередили непрмиренного до зла й несправедливості активіста «Просвіти», церковного хориста, що його мають заслати на Сибір. І вирішив вербчанин урятуватися від напасті, але під час переходу кордону на Захід був схоплений. Загинув у одному зі страшних таборів ГУЛАГу.

Мотря гарно закінчила середню школу №1 в Дубні, стала студенткою Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Кілька разів через репресованого батька намагалися відчислити з ВНЗу «пильні вартові» більшовицької ідеології, та заступилися авторитетні професори. Вдалось отримати диплом, навіть у аспірантуру вступила, обравши дещо незвичну спеціальність — астрофізика. Бо любила полісянка зоряне небо над рідною Україною, хотіла прилучитися до його таємниць і прислужитися незвіданій науці.

У 1957 році молода викладачка організувала при Ужгородському держуніверситеті станцію наукових оптимальних спостережень за штучними супутниками Землі. Через дванадцять літ на базі станції відкрито відділ космічних досліджень Проблемної лабораторії фізики електронних зіткнень, керівником якої вона була до останніх днів життя. Чи не парадокс: дочку неблагонадійного допустили до державних таємниць, її даними послугувалися високі чини аерокосмічної галузі.

За 74 роки, відведені долею, пані Мотря встигла багато — стала відмінником народної освіти України, лауреатом премії Академії наук СРСР імені Фіолетової та премії Української астрономічної асоціації, була членом Міжнародного астрономічного союзу. І громадською роботою переймалась: організовувала студентський мистецький клуб «Еврика», працювала у Всеукраїнському жіночому товаристві імені Олени Теліги. Кандидат фізико-математичних наук, професор, заснувала в Ужгородському державному університеті аспірантуру з астрономічних напрямів, де отримали путівки у велику науку понад 300 фахівців галузі. Учнями її були два члени-кореспонденти НАНу та РАНу, шість кандидатів наукю. Прізвище Братійчук стояло на 120 наукових дослідженнях, методичних розробках, популярних брошурах. А в 1996 році Міжнародний астрономічний союз присвоїв малій планеті №3372 ім’я нашої землячки, визнавши її авторитет у науковому світі. До речі, єдиній серед українських вчених-жінок. Астероїд відкрили 11 років тому працівники обсерваторії Криму.

Рідко приїжджала в гості у Вербу, на вулицю Воля, де пройшли її дитячі роки: робота у ВНЗі, відрядження на теоретичні семінари, міжнародні симпозіуми. Вийшло так, що була одинокою, та любила рідню, всіляко підсобляла. Доглядала стареньку племінниця Руслана, котра закінчили математичний факультет Ужгородського університету. Вона і провела тітку в останню дорогу. Похована Мотря Братійчук у рідній Вербі, могила її поруч із могилою матері, Марії Лук’янівни. А догладяє місце вічного спочинку великої трудівниці її двоюрідна сестра Олександра Буханська. Чимало цікавого розповіла вона про родичку, показала документи, що стосуються ветерана астрономії та космонавтики. Зацікавили, зокрема, співчуття, що надійшли у квітні 2001 року у Вербу. Московські вчені називають Мотрю «піонером в організації спостереження за штучними супутниками землі», співробітники Кримської астрономічної обсерваторії НАН України «сумують через втрату вченого із великої букви, прекрасної душі людини», астрономи відзначили «великі організаторські здібності керівника славного колективу». Міг би наводити аналогічні рядки з телеграм академіків Москви, Вірменії, Грузії, Харкова, високих чиновників Міністерства освіти і науки України.

Це я до того, що на Дубенщині ще мало зроблено для вшанування всесвітньовідомої вченої. Не з’явилась меморіальна дошка на школі, де вона вчилась, не змогли в селі одну з вулиць перейменувати. В Ужгороді відкрили дошку на одному з корпусів національного університету, заснували регіональну премію імені Братійчук для молодих учених-астрофізиків. Нарешті, в двох середніх сільських школах могли б поцікавитись життєвим і творчим шляхом односельчанки. Та й пора учням нарешті знати дорогу до її могили. Дуже хочеться, аби після поминальної неділі до пам’ятника ставили квіти не лише закарпатські науковці, які вшановують пам’ять колеги… Невідомо, чи побачить світ обіцяна книга «Через терни — до зірок», що мала познайомити широкий загал із непересічною постаттю, вихідцем із поліського краю. Та я чомусь вірю, що місце останнього спочинку Мотрі Батійчук буде доглянуте вдячними нащадками: на таке пошанування вчена заслуговує.

Василь ЯНОШІ

Дубно