За підрахунками, істориків та демографів впродовж 1944-1952 рр., із нашої області примусово вислано у віддалені регіони СРСР 33 975 членів сімей учасників українського національно-визвольного руху, «куркулів», «підкуркульників», інакомислячих, яким на довгі роки вішали тавро «ворогів народу».
За словами істориків, у Рівненській області політичні репресії пройшли трьома хвилями. Їхня мета – знищити еліту нації, носіїв національної пам’яті, української ідентичності. А в більш ширшому значенні – знищити державу. Колективізація сільського господарства проходила дуже повільно. Селяни не бажали йти до колгоспів.
Відомо, що з початком ІІ світової війни, західна Україна увійшла до складу СРСР, радянська влада на весь світ оголосила, що найперше перед нею стоїть завдання – подолання відсталості та примітивності даного регіону. Адже, на усій іншій частині України, що носила назву УРСР вже пройшов процес радянізації, нав’язавши політику радянської ідеології, який на меті мав сформувати єдиний радянський народ без націй і кордонів. Та насправді нову владу турбували зовсім інші речі, а саме, - унікальність західноукраїнського регіону, яка полягала у збережених архіїчних, глибоко українських звичаях, традиціях, мові, культурі, а головне - домінування релігії. А також унікальність західноукраїнського регіону полягає в тому, що український націоналістичний рух бере початок саме тут. Тобто, для совєтів з їх схибленими поглядами на життя та на будівництво комунізму, як вищої стадії блаженства ддля людини на Землі - було роботи непочатий край...
Рівненщина, як відомо, процесу радянізації зазнала двічі. Адже перший період радянізації, що проходив у 1939-1941рр. перервала Друга світова і щойностворені колгоспи та сільські ради були розформовані.
Особливо драматичним був ІІ період. У світовій історії ці події порівнюють із сталінськими репресіями 30-х років на Східній Україні. Процес повоєнної радянізації західних областей УРСР, передбачав придушення тут національно-визвольного руху, запровадження радянської владної вертикалі. У 40-х – на поч. 50-х рр. радянська влада намагалась встановити на західноукраїнських землях такий порядок, який діяв на інших територіях УРСР. 1947 р. основний фронт протистояння радянської влади і націоналістичного підпілля за домінування в західноукраїнському селі проліг саме навколо колективізації, адже на Східній і центральній Україні опір селянства йти до колгоспів сталінський режим придушив ще у 30-х роках створивши штучний голодомор. 1940-х рр. лише частково колективізоване західноукраїнське село залишалось, у значній мірі, поза впливом комуністичної системи, продовжуючи слугувати базою для все ще численного націоналістичного підпілля. Була навіть видана Постанова політбюро ЦК КП(б)У «Про поліпшення масово-політичної роботи, подальший розвиток колгоспного будівництва і ліквідацію залишків банд українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР». До таких належали усі ті, хто чинив будь який опір системі, інакомислячих, куркулі і підкуркульники. Тут землеробська культура передавалася від батька до сина та онука. І за оцінками економістів, якби українське село таким шляхом розвивалося і надалі з підтримкою держави – тоді тут були б передові фермерські господарства на зразок держав США , Канади , де землі далеко не такі родючі, як в Україні.
Історики виділяють три періоди репресивної політики щодо Рівненщини.
Сарненщина зазнала таких штучно створених процесів – розпалювання соціально-майнової ворожнечі під час другого (1947-1948), коли стояло завдання переходу до суцільної колективізації, початку масового відчуження селянина від власності, розгортання терору проти національно-визвольного руху, насамперед, депортаційно-пересильницької політики. Про це не говорили відкрито і не писали в підручниках, адже радянська влада твердила, що в колгоспи ідуть усі добровільно і таке могли придумати лише «злісні капіталісти – заздрісники».
Овсій Царук
Влас Царук у ХІХ столітті у Тинному Сарненського району був одним з найбільших землевласників. Його майно і землі отримали у спадок сини Онуфрій, Овсій та Андрій. Царук Овсій Власович 1901 р.н. - отримав у спадщину від батька землю і худобу, використовував у господарстві наймитів, яким сплачував за роботу. Очевидці того часу розповідають, що на обід до столів, які були облаштовані на полях для наймитів, приходили харчуватися і сироти, напівсироти, яких після війни було чимало в селі. Овсій Власович вважав для себе це за обов'язок, оскільки так навчає християнська ідеологія, яку сповідувала його родина.
Царук О.В. заарештований 14 вересня 1947 р. Обвинувачений за ст. 20-54-1а КК УРСР. Засуджений ВТ військ МДБ Рівненської обл. 8 грудня 1947 р. на 10 років ВТТ і 5 років, позбавлення прав з конфіскацією майна. Звільнений 30 вересня 1954 р. під час процесу реабілітації сталінських жертв, яку проводив очільник союзу М. Хрущов. Реабілітованийвисновком прокуратури Рівненської області від 31 грудня 1991 р. (СБУ, 6217). Члени родини у роки війни були в ОУН-УПА. Покарання відбував у Комі АРСР. Кожва - 7,5 років.
Очевидці розповідають, що хату Овсія Власовича енкаведисти «обдерди, як липку». Оцинковану польську жерсть зняли з даху і покрили колгоспний штаб. Справу про куркульство ще підігріли факти, що брат Андрій та син Василь підсудного були членами ОУН, які загинули боронячи рідний край у роки війни, а родина належала до віруючих-п’ятидесятників. Шестеро дітей залишилися з матір’ю, які на довго лишились під штамом «ворог народу», разом ізтисячами краян.
Овсій Власович за роки ув’язнення бачив різне, і завжди казав, що йому допоміг вижити Бог, а також місцевий чоботар, який ділився з ним харчами, які отримував за роботу. Тисячі наших краян звідти так і не повернулися, бо умови були не для виживання.
І це лише одна розповідь про трагічну долю однієї з тисяч родин Сарненщини та кілька сотень Тинного, які надовго не вписувалися у нову владу. І хоча в Тинному у 1947 —створено два колгоспи — ім. XVIII партконференції (голова Григорій Омельковець) та ім. Тараса Шевченка — (голова Максим Євтушин) – про остаточне завершення повної колективізації селянських земель було оголошено лише 15 лютого 1949 року. Адже антирадянський опір на селі не вщухав. Бо туди забрали не тільки землі, до якої прищеплювалася любов з діда-прадіда, а й реманент, худобу. Рушилася встановлена хліборобська культура, традиції і сама організація життя на селі. Сталін вимагав будь якими методами до кінця 1949 р. завершити колективізацію у Львівській, Станіславській, Тернопільській і Рівненській областях, які були найбільш «проблемними» та чинили найбільший опір.Незадоволених колективізацією селян вважали "українськими буржуазними націоналістами", "бандопідсобниками", "підкуркульниками". До початку 50-х рр. суцільна колективізація була майже завершена, сотні тисяч селян репресовані.
За час проведення колективізації був встановлений тотальний контроль комуністичного режиму над сільським господарством, порушений баланс у розвитку промисловості й сільського господарства, перестало розвиватися сільськогосподарське виробництво, відбулося фізичне знищення найбільш кваліфікованих і працьовитих господарів. Колективізацію здійснювали партійні, радянські та державні працівники зі східних регіонів УРСР та Росії за допомогою комбідів (комітет бідноти) та комнезамів (комітет незаможних селян), які були сформовані із місцевих жителів, і яким було пообіцяно заможне і щасливе життя.
У випадку відмови з боку селян вступати до колгоспу, вони, як «куркулі, підкуркульники і вороги радянської влади», підлягали ув’язненню, а їх сім’ї – виселенню у віддалені райони СРСР. Загалом ліквідовано 1200 господарств, їх майно конфісковано і передано колгоспам. Усіх, хто хоч якось був пов’язаний з опором, знищували або відправляли до Сибіру. За підрахунками, істориків та демографів впродовж 1944-1952 рр., із нашої області примусово вислано у віддалені регіони СРСР 33 975 членів сімей учасників українського національно-визвольного руху.
Члени родин репресованих, що перебували в таборах ГУЛАГУ, були депортовані в глиб країни. Спецпоселенцями стали й селяни – жертви примусової насильницької колективізації. Рівненщина у цей період понесла тяжкі демографічні втрати – 15 % свого населення.
Карта ГУЛАГу СРСР
Час мовчати, і час говорити…
Але, як сказано, що все таємне рано чи пізно стає явним. Тому не вдалося радянському тоталітарному режимові стерти з пам’яті людської ті страхітливі події, бо свідки живі і по нині. Сьогодні вперше обнародувані унікальні, щойно розсекречені архівні матеріали, які відбивають справжні причини, хронологічний перебіг та наслідки трагедії. З кінця 1980-х років пожвавився процес реабілітації невинних жертв.
У квітні 1991 року було прийнято закон УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». В активну фазу процес реабілітації вступив у незалежній Україні. До нього долучились науковці, Національна спілка краєзнавців та громадські діячі, відкрились для дослідників архіви Служби безпеки України.Відповідаючи на соціальний запит суспільства, Національна академія наук, Інститут історії України НАН України, Служба безпеки України, спільно з Державним комітетом по пресі, Українським історико-просвітницьким товариством «Меморіал» імені В. Стуса, Всеукраїнською Спілкою краєзнавців ініціювали Державну програму науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». На основі спецрозслідувань Генеральна Прокуратура України та СБУ зазначили - «Мільйони безвинних людей на підставі антигуманних і антидемократичних законів та внаслідок прямого беззаконня і свавілля зазнали переслідувань за свою політичну діяльність, висловлювання та релігійні переконання». І хоча усі реабілітовані родини отримали грошові компенсації від держави та оправдальні вироки – ніхто не зможе повернути втрачені роки і здоров’я та скривджені долі людські.
Світлана Коток, член Національної спілки журналістів.
