Чорне слово

Думки з приводу

Чорне слово

Тролейбус зі скрипом описав півколо на кінцевій зупинці і різко загальмував. Жінка-водій, років тридцяти, оголосила претендентам у пасажири, що далі не поїде, і побігла до телефона-автомата.

— Я далі не їду, — пролунав її голос. — Пасажири? Хай на таксі катаються! І далі, чи то диспетчеру, із яким вела словесну дуель, чи пасажирам, котрі товпилися на зупинці, адресувала бадьору нецензурну лайку. Хтось із присутніх зморщився, хтось стримано усміхнувся... Лише сивочолий чоловік пенсійного віку підвищив голос до тролейбусного керманича, мовляв, повідомить “куди слід” про її поведінку. Але присоромити брутальну жіночку не вдалося, бо вона послала старого мораліста на три букви... Згадалася інша картина. Молодий вчений виступав з трибуни наукової конференції. Плавно, без зупинок протікає промова — із спеціальними термінами, цитатами, неодмінними “отже”, “таким чином” і “значить”. У кінці всі апдлодували доповідачу. І я також. Він заслужив їх. А під час перерви молоді вчені зібралися разом, щоб випалити цигарку, погомоніти не тільки про науку, а й буденне життя. І тут доповідача не впізнати: пощипуючи борідку і жваво оглядаючись довкіл (чи немає жінок поблизу), він щедро сипле нецензурщиною. Молодий бородань немовби поспішає домалювати свій образ в очах співрозмовників: мовляв, дивіться, я не тільки вмію виступали з трибуни, я — ось який розкутий і панібратський. Слово, як і людина, має своє обличчя. І слова, які ми називаємо паразитами, не менш бридкі, як і люди з такою ж життєвою позицією. Ще приклад із життя. Чоловіки у забігайлівці спілкуються. Через слово-два матюки. Навіщо? Обговорюється купівля імпортного дивана: “Оббивка, трах-тарарах, гарна. Я такий диван, трах, два місяці шукав“. Чому, якщо гарна, трах-тарарах? І, взагалі, “тарарах”. Що цим висловлюється? Радість з приводу того, що язик без кісток? Попередження співбесіднику на всякий випадок: я, дивись, який “крутий”, пальця в рот не кладки“ “Трахами” наповнений рот і вуха... Подібну картину довелося спостерігати і на одній так званій літературній презентації. Початкуючий поет, який вважав себе мало не генієм, в офіційній частині читав ліричні і ніжні вірші про кохання, любов до Батьківщини, а в перерві із його вуст лився чорний бруд. Інколи виникає питання: а чи варто псувати собі нерви, втручаючсь зі своїми оцінками у чужу розмову, ще більше розчаровувати себе і дратувати або дивувати інших? Чи не краще примирится зі звичками, які вкорінилися у наш побут, звичками до брудного слова? Я чую голоси своїх уявних опонентів — ревнителів “міцного слова для справи” :чи знаєте ви, що для декого це прояв мужності, ознака сили, надійний клапан психологічної розрядки, підмога в роботі? Почекайте, кажу своєму уявному опоненту. Про яку мужність може йти мова? Одного разу довелося побувати на футбольному матчі, учасниками якого були переважно старшокласники. Поруч із азартом, спортивним запалом — матюки. Вони не просто повторювалися, а видавалися “від себе”, у них звучала безоглядність підлітків, відчайдушне самоутвердження і виклик світу дорослих, які їх цьому й навчили. Але на обличчі мого уявного опонента знову з’явилася скептична усімішка. “Так, мужність мужністю, — промовляв він, — але відомо, що міцне слово інколи дуже допомагає у роботі. Що ви на це скажете?” Підмога у роботі? Мені відомо: підмога та надумана. Насправді ж некультурна, бридка мова “допомагає’” у роботі не більше, ніж спиртні напої. По-перше, справді сильна людина не буде підбадьорувати себе таким чином. Адже вона впевнена у своїх силах і не розхлюпуватиме навколо себе словесну багнюку, щоб переконатися у власній “значимості”. По-друге, брудні вислови — досить сумнівна підмога у справі. А в діловому спілкуванні тим більше. Тепер щодо “клапана розрядки”. Здається, я це вже десь чув. У роки юності в Одесі у мене був приятель. Непогано малював, збирався стати професійним художником. Людина ерудована, але імпульсивна, гаряча. Зі мною поводився стримано, але мої переконання щодо забруднення мови заперечував: “Не бував ти, дружище, у справжньому чоловічому колективі. Від міцного слова, між іншим, легше стає...” Якось ішли ми вдвох вулицями міста-героя. Побачили п’яного. Той стояв, прихилившись спиною до стіни, помутнілим, майже несвідомим поглядом дивився перед собою. Із його вуст злітали презирливі і брудні слова, що нецензурною гряззю обляпували все навколо. — Пішли швидше, — взяв мене за лікоть приятель. — Не затримуйся. Із цього випливало: непристойне навіть п’яному, виявляється, пристойне і приємне тверезоому. Абсурд! Художник замислено мовчав. Людина, яка вживає нецензурщину, ніби керується цинічним, але по-своєму важливим світоглядом: мовляв, що мені до вашої культури і всього іншого, все, зрештою, зводиться до “основ буття”. Адже чим вища культура поведінки людини, тим більше бісить, злить вона хама, тим нестерпніше його бажання стягнути “зразкового” з тої висоти, на яку піднесла людська повага. Звідси й висновок: все це маскарад, бутафорія, а життя — ось воно, “чиста біологія”. Ні, не можна вибачати дурнослову навіть через те, що у більшості випадків це особа духовно бідна, убога, морально порожня. Хуліган (давайте називати речі своїми іменами), який стоїть на перехресті вулиць й урочисто сипле нецензурщиною, чудово усвідомлює: він принижує оточуючих і своїх співрозмовників, і перехожих. Ні, нецензурщина, груба мова не прикрашають наше життя, не полегшують працю, не поліпшує настрою. Вони не творять, а тільки руйнують і руйнують переважно незміцнілі, недозрілі юні душі.