Боївку очолювала жінка молода

Пережите
Продовження. Початок у № № 43 (145)—47 (148).
Волині нічого було радіти. Західні союзники не відкрили нового фронту проти Радянського Союзу. Виявились хибними заклики до розбудови української держави. Німці зрадили, самі ОУНівці виявились безсилими. До того ж НКВС вдарив по тих, хто співпрацював з УПА: почали «вихапувати» станичних, кущових, господарників, магазинерів, зв’язкових. Переважно це були селяни. А поліщук занедавна не знав себе українцем, хоч і бачив свою велику окремість від поляків і москалів. Його сильно в’язали поліська земля і традиції. На жаль, не було інтелігенції, яка могла б із тим народом працювати й поширювати серед нього національну свідомість. Тепер поліщук знав, що він українець, хоч і не читав нічого, бо рідко хто був письменним. Активними були лише хлопці, які були по школах або навіть у польському війську, і щось десь чули. Однак таких було не багато. Треба визнати, що частина сотників зрадила (Леонід Яскевич, Борис Прокопович). Та ще нишпорки НКВС проникали у командний склад упістів, вміло вбивали клин-підозру тих, хто повертався, на тих, які були вдома, і навпаки. Отак виникли «свої» та «чужі». До того ж заховатися було важко: знаходили «неблагонадійних» і в глухому селі, і в великому місті. Ольга Горошко вдається до ризикованого кроку — восени 1945 року стає заочницею Крем’янецького педінституту, сподіваючись пересидіти лихоліття. Адже відчула реальний подих небезпеки. Ольга приносила харчі, інформувала про події в селах. Почастішали напади упівців на районні осередки енкаведистів. Хлопцям вдавалось вислизати з оточень червонопогонників, вирізняти сексотів, боротись із «яструбками». Та росіяни вміли воювати. Насамперед знову вдались до обману: аби «українізувати» наш регіон, кинули сюди якнайбільше товарів, висували західняків на керівні посади, присилали сюди на роботу росіян, які знали російську мову, звичаї. І потихеньку робили чорну справу: ізолювали село від УПА, де повстанці поповнювали сили, продукти, брали новини. Особоливо докучали «свої», або «истребительные батальйоны», після повного ідеологічного вишколу бились із повстанцями люто. Засоби боротьби ставали пекельними, в таких умовах і давали пекельні сходи. Гіркою була Покрова 1946 року Взимку Оля перебралась до Крем’янця, а боївка Тихого діяла на Дубенщині; упівці не виходили з сутичок із «яструбками». А чоловіку хотілось «полоскотати нерви» районному осередку енкаведистів у Вербі, аби хлопці з лісу повірили у власну силу, мріяли про нові перемоги. У квітні поблизу села Дитиничі знищили сімох «яструбків» на чолі з капітаном. Та і самі понесли втрату — впав Роман Кононюк (П’ятка). Потім підстрелили Івана Михальчука (Вільхового), який нарвався на засідку біля Голубів. Упівця навіть похоронили червонопогонники, бо матір Олександру з трьома доньками — Галиною, Євгенією та Ольгою — вивезли в Сибір. Тихий отримав завдання підірвати потяг між Каменицею та Вербою, у якому мав їхати міністр внутрішніх справ України Тимофій Строкач із свитою. Грізний противник багато нашкодив українським силам і на Волині. Очолював боротьбу з УПА. Впіймав командира Рудого, знищив Клима Савура в клеванському лісі. На генерала кілька разів улаштовували засідки, та був везучим, навіть не постраждав. Тихий, Сокіл, Давній та Дуб, здається, передбачили все. Заклали міну під залізничним полотном, розкрутили рейки. Але в локомотиві, що злетів під укіс, генерала не було: сторожкий Строкач в останню хвилину пересів у автомобіль. Дуб і Давній пішли до села Студінка, та поблизу сусідньої Носовиці потрапили під перехресний вогонь відділу «яструбків», полягли обоє. Отак поклали голови на вівтар свободи Михайло Михальчук (Дуб) і Степан Набридний (Давній). Тихий особисто розвідав пости, підступи до Верби. Дуже хотілося знищити в містечку кількох енкаведистів, щоб усі знали: УПА існує, бореться. Шість бійців під покровом ночі провели акцію. Початок був вдалим. Полетіли гранати у будинок райвідділення МДБ. Та звідти посипались на сміливців кулі. Тихий дав сигнал відступу. Сам кинувся поміж хат до Ікви, аби дістатись сусідньої Птичої. Кілька повстанців через Стовпець пішла у Берег. Та інші групи упівців завдяки освітлювальним ракетам совєти виявили. Спалахнув короткий та жорстокий бій. Тоді загинули Сокіл (Микола Іщук), Сучок (Роман Марчук), Бистрий (Олександр Мельничук), Чіп (Юхим Федорів) і Тихий (справжнє прізвище не відоме). Відомо тільки, що перші четверо були родом із Шепетина, а Тихий походив із Мізоча. Із 11 упівців-членів боївки живими залишилися два рідні брати — Певний і Пшеничний. Гіркою видалась Покрова першого повоєнного року в Шепетині: теплий святковий ранок відкрив день у простір печалі, безнадії.

Далі буде,

Василь ЯНОШІ,