106 років радості і смутку марії ніколайчук

Є найстаріша людина і в Рівненському районі нашої області. Нещодавно Марія Ніколайчук із села Жобрин “розміняла” свій 107 рік від народження.

І, напевне, хтось мудрий справедливо висловився, що люди похилого віку переважно живуть минулим, нескінченними спогадами, що немов у німій кінохроніці пропливають перед очима, виринають із закутків мозку — незнищенні і яскраві. Це підтвердила у бесіді й бабуся Марія:

— Частіше у спогади приходять давно минулі дні, події, що, здається, учора відбулися. А пізніші, не такі далекі, серед них губляться, стираються із пам’яті.

А старій Марії і справді є що згадати, відтворити у пам’яті. І не тільки через кількість років, що промайнули, а й через їхню насиченість, багатий зміст, різноманітність, радість і печаль. Адже свої майже 39 тисяч днів вона не просто перебула, пересиділа у запічку, а повнокровно прожила, мріяла і діяла, сміялася і плакала — всього було на довгому віку. Над її головою прогриміли дві надзвичайно жорстокі і кровопролитні світові війни, революції, інші соціальні, політичні, природні катаклізми. Довелося жінці і побути під владою трьох держав із різними політичними системами.

На сьогодні пані Марія здебільшого перебуває у невеличкій, але чисто прибраній і охайній власній хатинці. Тут тепло для тіла і душі, затишно в оточенні майстерно вишитих рушників, подушок, серветок, витканих килимів — творінь її умілих і невтомних рук.

Ледь пам’ятає себе Марія, вона завжди перебувала у вирі бурхливих подій, нелегких селянських буднях, сповнених важкої, нерідко каторжної праці. Адже уже у сім років дівчинкою пізнала наймитську долю. Через складну життєву ситуацію мати вимушена була віддати її у найми до багатого односельця пасти худобу майже задарма: за хліб і напівпісну юшку та сяку-таку примітивну одежину.

Через століття пронесла тяжкі спогади Марія про гірку долю рідної матері, яка надривалася на непосильній праці на чужій ниві. Жила тоді її сім’я у селі Дюксин теперішнього Костопільського району. Коли Марійці було лише три місяці, злидні погнали її батька на заробітки у Сполучені Штати Америки. Крім неї, мати виховувала ще й двох старших дітей: сестру Наталю та брата Тимоша.

Ситуація ускладнилася ще й тим, що більше п’яти років батько хоч зрідка надсилав сім’ї листи, а потім раптово замовк, зв’язок мов обрізало. Лише згодом земляки, які перебували в Америці на заробітках, пошепки повідомили матері, що її Петро за океаном уже одружився. Тому й колишні клопоти, і перша сім’я стали для нього чужими і зайвими. Хоча Марія рідного батька не пам’ятає, бо ніколи його не бачила у дорослому житті, але й досі болісно серце стискається від цієї згадки.

Правда, через багато літ неочікувано гадано ластівкою прилетіла із-за океану звістка до Марії. Вона якраз збиралася заміж виходити і хтось із добросердних земляків повідомив батьку про цю оказію. І, певно, все ж здригнулося татове серце, згадав про дочку й прислав замість весільного подарунка 30 доларів, що на той час вважалися великими грішми.

Мріялося Марії, що у заміжжі заживе по-новому, заможно, вільно, у своє задоволення. Та дівочі сподівання вщент розбилися об рифи підводного подружнього життя-буття. Чоловік виявився, м’яко кажучи, людиною ненадійною, не здатний творити молоду сім’ю. Частенько заглядав у чарку, що тоді було досить рідкісним явищем у сільській місцевості. Крім того, знали його у селі і як хронічного ледаря, а ще й був особою злодійкуватою та азартним картярем. І обірвалося одного разу Маріїне заміжжя — не витримала паразитичного способу існування чоловіка. Це трапилося тоді, коли її благовірний виніс із хати і програв у карти нову сорочку, яку йому вишила Марія. І тоді лопнуло у молодиці терпіння. Вирішила, що краще звікувати самотньою, ніж мучитися із таким горе-чоловіком. І їхні стежки розійшлися навіки...

Та невдовзі душа перемучилася, відболіла і відтанула, немовби знову відродилася. Адже правду народ каже, що час — найкращий лікар і він потроху загоює пекучі рани. Незабаром дорога життя ніби повернула у бік щастя: вийшла Марія вдруге заміж у сусіднє село Жобрин, де й понині мешкає. Цього разу із чоловіком поталанило — був справжньою людиною: люблячою, щирою, доброю, працьовитою, хоча у молоді роки доводилося працювати від зорі до зорі, але й щастя невпинно нуртувало у душах. Бабуся згадує, як у той незабутній період і в своєму чималому господарстві лад давала та ще й наймалася на сезонні заробітки, де доводилося обробляти і доглядати цукрові буряки. Навіть досі пам’ятає старенька, що при Польщі платили 1 злоту 70 грошей за день наймитування та ще й харчували безплатно. На той час це був досить пристойний заробіток.

Можливо, й по-іншому склалося б життя Марії. Але його жорстоко підкоректувала Друга світова війна, що зненацька вибухнула на грані літа й осені 1939 року. Тоді чоловіка негайно мобілізували до польської армії і відразу кинули у вогненне пекло фронту. Так і не вернувся він більше до рідного порогу — поклав голову неподалік Кракова, захищаючи чужі інтереси і чужу країну. Пропав нізащо…

А вже після війни, у 1946 році посватався до Марії односелець, удівець із двома дітьми Семен Ніколайчук. Після тривалих роздумів і сумнівів згодилася молодиця ще раз випробували нелегку жіночу долю. Жити ж якось треба було і непевне повоєнне лихоліття. Та знову нагрянула біда, тяжкою брилою звалилося на жіночі плечі чергове випробування. Хтось із місцевих «доброзичливців» доніс у Клевань районним енкаведистам, що молодший брат чоловіка, Іван Ніколайчук, перебуває у лавах УПА. Спочатку у хаті вчинили трус, все перевернули догори дном, але нічого підозрілого не знайшли. Проте забрали, у чому стояли, Марію, Семена, його шестирічного сина Сашка (дочку родичі встигли сховати) й повезли підводою у далеку дорогу, із якої верталися не всі.

У скутий лютими морозами Сибір «бандерівських посібників» везли неспішно, немов насолоджуючись мордуванням безневинних людей, а найбільше перепадало малолітнім та стареньким. Хто не мав міцного здоров’я — не витримував енкаведистського «загартування» і незабаром відходив у потойбіччя. Небіжчиків виносили із ешелона і, не закопуючи, складали неподалік, вздовж залізничної колії. А інколи трупи просто викидали із вагона на ходу, немов сміття.

Врешті «злочинці» прибули на постійне місце заслання в Іркутську область. І їх відразу ж без перепочинку погнали на будівництво залізниці. Тут Марії довелось виконувати фізично непосильну роботу — вручну розчищала глибокий сніг, копала мерзлу землю, носила, надриваючись, шпали і рейки. Крім того, висмоктували здоров’я і покотом косили народ не тільки виснажлива робота і хвороби, а й постійне недоїдання, відсутність вітамінів, антисанітарія, зневажливе ставлення начальників і наглядачів.

Відбувши «десятирічку», як колись писав знаменитий Остап Вишня, сім’я Марії у 1957 році повернулася із заслання у рідний Жобрин. Але від своєї колишньої хатини застали нікчемні рештки будівлі. Злодійкуваті земляки «допомогли» знищити, розтягти обійстя ледве не вщент. А тому відразу заходилися зводити нову оселю. Правда, не відмовляли у допомозі добрі і співчутливі односельці. І вже десь через рік перебралися у щойно збудовану хату. Звідси Марія провела в останню путь чоловіка та добуває тут у самотності й свого віку. Часто жаліється, що немає вже сили тримати домашню худобу чи хоча б курей доглядати, поратися на городі. Та чи не найприкріше за все, що очі вже не бачать, щоб вишивати.

Часто запитують люди у пані Марії про секрет її довголіття. А вона у відповідь лиш плечима знизує: де ж він? Мовляв, немає ніяких таємниць: завжди жила чесно, самовіддано трудилася, ніколи не принижувала людей. А ще прагнула виконувати Заповіді Господні.


Ростислав ВАРЖЕЛЬ,Рівне.