У полоні егоїзму

Невигадана історія
Баба Віра, як її називали у будинку жінки-сусідки, такі ж пенсіонерки, як і вона, недавно переступила вісімдесятирічний рубіж. Вона — колшня вчителька математики із сорокарічним стажем роботи, виховала двох власних дітей — сина і дочку, які розбрелися по неосяжних світах, надійно забувши рідну матусю. На вигляд героїня нашої розповіді досить міцна жінка, статурою нагадує штангіста-важковика із неабиякою фізичною силою. Та й нервами міцними природа не обділила її. І в будь-якій суперечці чи сварці у будинку ніхто здолати не міг цю фізично і морально загартовану жінку.

А тим часом Віра доживає віку у незрозумілих, нелюдських поневіряннях: ні продуктів нікому в магзині придбати і принести, не буде кому й чашку води подати, коли доведеться Богу душу віддавати. Принаймні, так вона сама вважає. Хоча пенсіонерки-сусідки дещо іншої думки, справедливо міркуючи, що баба Віра наділена скандальним, в’їдливим і непоступливим характером. Крім того, колишня вчителька завжди знаходить привід для сварки, конфлікту чи бодай маленького непорозуміння. Поінформованіші жінки подейкують, що Віра у період своєї бурхливої педагогічної діяльності застосувала зовсім негуманний метод виховання. Коли довгоногий і непосидючий учень сьомого класу “відколов” черговий вибрик, викладачка математики, довго не роздумуючи, тріснула його по голові рахівницею, через що потім мала неприємності. Останні десять років цій жінці похилого віку фатально не таланило, хоч плач. Спочатку помер чоловік, за яким баба Віра була, немов за кам’яною стіною. Сама вдова жити не могла: не було з ким ні словом перекинутися, ні скандал затіяти. Із сусідками майже не спілкувалася, бо мало не із усіма пересварилася, а інші самі свідомо її обходили десятою дорогою. Отож, і никається старенька по трикімнатній квартирі, нескінченно розповідаючи сама собі про безліч власних болячок і хвороб, а також про те, який нині народ оточує її нікчемний, заздрісний, лукавий і придуркуватий... Якось баба Віра несподівано навіть для самої себе вирішила, що самотньо жити — одноманітно і сумно. А тому проявила бажання “об‘єднатися” з кимось із рідних, щоб після смерті квартира не потрапила до чужих лапищ. Незабаром вона “сторгувалася” і зареєструвала у себе на квартирі племінницю — самотню сорокарічну жінку, яка ще жодного разу не була заміжньою. Така собі кульбабка, зовні ні риба, ні м’ясо, поспішно продала власну однокімнатну квартиру і переїхала до тітки: вдвох все ж веселіше. Та через рік Галина померла від інфаркту, знову залишивши Віру одну. Але пожаліла стару рідна сестра її покійного чоловіка Люба. Вона теж продала свою хату й оселилася у Віри. Виручених грошей вистачило б обом жінкам до глибокої старості, навіть якщо жити із барським розмахом. Люба охоче взяла на себе всі господарські турботи: бігала у магазини і на ринки, прибирала в оселі, готувала вишукані страви, прала білизну та інші вироби-вдяганки. І все за власні кошти. Баба Віра цілими днями сиділа у м’якому кріслі перед телевізором, час від часу вступаючи в заочну полеміку із телеведучими і коментаторами. Не один раз намагалася конфліктувати із Любою, але та здебільшого відмовчувалася і сутички згасали, добре не рогорівшись. Та грім грянув із ясного неба несподівано. Через два роки бадьора Люба раптово померла від інсульту. Віра цю подію вже сприйняла вкрай насторожено. І негайно вжила третю спробу забезпечити собі надійний догляд і безтурботне існування. Цього разу на приманку клюнули її внучка Олена і чоловік Вадим. Стара пройдисвітка миттєво зареєструвала у себе молоде подружжя і зробила його єдиним спадкоємцем квартири і всього майна. Після цього, вважала баба Віра, житя перетворилося у справжнє земне пекло. Передусім тому, що внучка Олена і її чоловік Вадим, хоча й молоді, але спритні, бо відверто і нахабно прагнули якнайшвидше стати повноправними, єдиними господарями і власниками всього спадкоємного добра. І в старої прокинувся талант до епістолярного жанру: почала на молоде подружжя писати скарги-скиглення в усі можливі і неможливі інстанції, хоча переважно вони залишалися без належної уваги, будь-якого реагування і відповідей. Та Віра не втомлювалася й далі псувати папір, і навіть із глибоким жалем постійно скаржилася сусідкам: “От коли б за Сталіна таке написав...” Несподівано нагадав про себе бабі Вірі і її рідненький син Олексій, який раптом повернувся із сибірських глибин у Рівне і прилаштувався до колишньої дружини. “А та дурепа прийняла”, — відверто висловилася про цю подію матуся. Краще було б про нього взагалі не згадувати — він ще всім заллє сала за шкіру. Чоловік на пенсії, безпробудно пиячить, немов хто наврочив. Боляче і страшно Вірі на таке дивитися. Адже викохала, виняньчила його, у люди вивела, навіть подбала про те, щоб любого хлопчика забезпечити вищою освітою. До одруження не знав, як черевики чистити або шкарпетки прати: все на готовому жив, навіть їжу розігріти не вмів, чекав, доки матір це зробить. Донька Елеонора була повна протилежність братові: самостійна, серйозна, турботлива. Десь мешкає у Санкт-Петербурзі. Віра навіть адреси не має, а тому, напевне, і не спілкуються, жінка лише зітхає важко: двох дітей зростила, а на старість немає до кого сивої голови прихилити... ... Баба Віра вважає, що її племінниця Галина померла від злості. Була тиха, мирна, доки не стали разом жити. А потім проявила себе у всій красі і розмаїтті: лежебока, які рідко на світі трапляються, і грубіянка. Ніколи не хотіла посидіти із Вірою, погомоніти, склянки води у неї важко було допроситися. Щонайменша конфліктна ситуація — відразу падала на диван, закочувала очі під лоба, кусала губи, мовляв, помираю. Якусь ішемічну хворобу собі вигадала у сорок років. А ось сестра Віриного чоловіка , безперечно, померла від власної дурості. Не прислухалася до цінних порад Віри — ось і надірвалася. Доки не крикнеш на Любу — нічого не досягнеш. “Все скаржилася, що не має сили мене доглядати, — довірливо ділиться сокровенними думками Віра. — А який за мною догляд потрібний?! Лише на ринок чи в магазин сходити по продукти, обід зварити, прибрати у квартирі, попрати деколи — і вільна! Ну, ще, може, в аптеку збігати — це ж зовсім поруч. Бігала-бігала і також подалася на той світ.” Коли Віра розповідає про своїх померлих рідних, обличчя не виказує жодних емоцій: ні страху, ні жалю, ні пощади, ні співчуття. Хіба що зневагу... А тим часом баба Віра продовжує писати скарги в усі можливі інстанції, що її внучка Валя разом із чоловіком намагаються передчасно звести стару у могилу, хоча це далеко не відповідає реальності. Вірі постійно видається, що молоде подружжя спить і бачить, як би найшвидше відправити її на той світ, а самим заволодіти квартирою і розкошувати за рахунок чужого добра. Слід зауважити, що молоді за свої гроші завжди купували бабі продукти і ліки, бо власну пенсію стара ретельно відкладає на “чорний день”. Правда, вона ще конкретно не знає, коли він завітає, але ця подія, вона впевнена, обов’язково нагряне. Віра мало не щодня тужливим голосом розповідеє сусідам і знайомим, що все життя її оточували мерзотники, істоти із подвійним дном. Але найбільші з них — внучка Валя та її чоловік-алкоголік. Днями внучка разом із чоловіком залишили оселю злоязикої бабусі. Назавжди! Не витримали надмірних емоцій і прискіпливих причіпок старої. Баба Віра знову у пошуках того, хто б за стелю над головою забезпечив їй “допомогу і надійній догляд”. Але, як вважають сусідки, через такий норов старої і закоренілий безмежний егоїзм навряд чи, хто нормальний згодиться на таку роль. Поки що не знайшла. Та й список родичів уже вичерпався...

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,

Рівне.