Почувався, як голий у вітрині

З висоти прожитого насмілюсь твердити, що гірше не буває, коли начальник недалекий, тим більше, самодур. „Пережив” п’ятьох перших секретарів райкому, не менше голів райвиконкому – завжди зітхав із полегшенням, коли кар’єристи, пристосуванці, а то й негідники „йшли на підвищення”.
... Спостерігаючи за одним із районих „вождів”, ще раз переконавсь у правильності істини: низькі зростом люди намагаються компенсувати власний ганж непомірною амбіційністю. Поза очі його звали „кордупель”: лисий, у великих рогових окулярах, пихатий. Умів себе „поставити” над підлеглими, старшим заглядав у рот. Головне, доводив де треба, відданість і заклопотаність при виконанні „настанов партії та уряду”. Особливо „старався” залишитись старшим на районі, зі шкіри вилазив, аби його вміння „керувати” бачили усі, хоч при ньому завжди було, як „під Ленінградом”. Правда, частенько потрапляв у смішні ситуації. Але мало переймався цим, демонструючи простакуватість як простоту, нахрапистість як принциповість. А ще плутав „континент” та „контингент”, замість „комсомол” казав „коноумол”, а „номенклатуру” вважав „номкулатурою”, ніяк не міг вимовити „хунвейбіни” чи „Джавахарлал Неру”, то „крив” звичним: „А ми по два університети не кінчали”. Не знаю, яким макаром пану Степану вдалося отримати диплом про закінчення сільськогосподарського ВНЗу (подейкували, ніби заочно аж довгих дев’ять років учився), та анкету мав справну. Комуніст із чималим стажем, сумлінний служака, відгукнувся на пропозицію піти у новостворений район, де „трудився” за спиною інших.
Якось із Києва надійшла у район чергова „бомба”. Її мали обговорити в усіх трудових колективах. Лектор райкому підготував кожному уповноваженому 15-хвилинний виступ. Ото нашому герою випало зустрітися із комунгоспівцями. Заскочив у контору (постійно „зайнятий”), прихопив папку в секретарки і подавсь на окраїну райцентру, де розтошовувалися комунальні служби.
Треба сказати, що читав отримане оригінально. Невеликі речення об’єднував, зате великі ділив по половині, першу частину другого приєднував до попереднього, а другу частину „ліпив” до наступного. Слухачі не вельми торопали, про що йдеться, отримуючи такий „вінегрет”, терпляче чекали закінчення „собранія”. От уже пролунали традиційні здравиці на честь дорогого Леоніда Ілліча, запевнення, що двірники, сантехніки, водопровідники ще настирливіше виконуватимуть постанови ленінського ЦК. Та людей чомусь не відпускали. Поправивши дужку окулярів, витерши густий піт із чола, доповідач бадьоро починав читати... вже читане. Присутні почали перші посміюватись. І знову лунали здравиці та запевнення. А коли пан Степан вже втретє почав товкти в ступі те ж саме, називати вже названі факти та прізвища, в залі стояв регіт, який не стихав до кінця виступу. Головний ледь утримував „віжки”, хтось наприкінці навіть вигукнув:
— Валяй ще раз по писаному!
Через день у білому домі був розбір польотів.Отоді розповів присутнім про казус у комунгоспі сам пан Степан. Обуренню його не було меж:
— Чорти батька його, замість 15 хвилин мучив цілих 50. Піт заливає очі, окуляри заплили. Люди сміються. Перед асенізаторами почувавсь, як „голий у вітрині”.
Дісталось бідолашному лектору на горіхи. Після наради він пішов у кабінет до ображеного, попросив папку. Очі в номенклатурника полізли рогом. Як секретарка видрукувала три екземпляри тексту, так і вклала в папку. Ото і товк їх горе-читач.
Прийшла пора – „перетасували” номенклатурника, який пройшов районну сходинку. Забрали його в обласний центр, довірили керувати кладовищем, а потім „перекинули” у торфконтору. Пан Степан і дочекався чималої пенсії, навіть медаль „За трудову доблесть” отримав.
Що ж, стара „гвардія” не губилась. Чи не в тому секрет, коли в ході так званої перебудови мало хто опинився на обочині, зумів адаптуватись до нових умов? Яка з „дубових” користь, то вже питання іншого плану. Бо мені й зараз не йде з ума, коли лектор зі сміхом повз по стіні, вийшовши з кабінету районого керівничка. Про випадок дізнались у містечку, він став загально-знущальним, по ньому прирівнювали власні промахи. Та пихатий „вождь” мало цим переймавсь.

Василь ЯНОШІ,
Корецький район.