На думку Анастасії, це повинен бути вродливий і добре забезпечений молодий чоловік. Навчаючись в університеті, вона також мала пропозиції. Бачила, як подруги одна за одною виходили заміж. І також захотіла зіграти роль нареченої, але навмисне, для «хохми». Провести своєрідну репетицію заміжжя. Йшла з “обранцем” у РАГС і подавали заяву для укладення шлюбу. Розігрувала із себе безтямно закохану, складала сценарій весільної церемонії, бігала із майбутнім чоловіком по магазинах і базарах, вибирала вишуканий одяг для такої урочистості. Навіть купували обручки. Прикидали, скільки гостей запросять на урочисту церемонію, куди поїдуть у мандрівку під час медового місяця.
Таку шикарну і романтичну підготовку Анастасія демонструвала тричі у житті. І кожного разу втікала мало не з-під вінця. І це не було спонтанно, фальшивий процес був спеціально спланований, бо з першого дня знала, що заміж за цих нецікавих і бідних претендентів на руку і серце вона не піде. А потім припинила ці дрібні авантюри, бо усвідомила, що все може дуже погано скінчитися: не всі ж простодушні “лохи”.
Анастасія міркувала: що можуть їй дати ці ще майже підлітки, зелені хлопці, переважно вихідці із сільської місцевості?
Вона частенько любила повторювати фразу: “Красти — то мільйони, а жити — то з мільйонером.” Може, тому вона розшукує товстосума і досі.
На хвилі так званої перебудови і розбудови українські дівчата почали виходити за іноземців. Анастасії якось здалося, що прийшов її зоряний час, що це вихід із становища. Через міжнародне шлюбне агентство також дала декілька шлюбних оголошень, охопивши мало не всю Західну Європу і США. Відповідей прийшло багато, мало не цілий мішок. Яке це задоволення сидіти вечорами і читати листи, сповнені мрій, надій і почуттів! Часто із конвертів навіть випадали кольорові фотографії претендентів. Це були переважно італійці, англійці, французи і німці. Вони здебільшого описували свої переваги і досягнення, будинки, квартири, автомобілі і дачі, свою пристойну роботу, яка забезпечує їм розкішне життя. Окремим Анастасія навіть у відповідь послала свої листи із форографіями. Але по-справжньому багатих серед цих чоловіків не знайшлося. Переважав середній рівень навіть за нашими мірками.
Одного разу крізь ряди посередніх кандидатів проник і справді багатий англієць. Дійшла справа навіть до запрошення у Лондон. Але коли Анастасія в останній момент одержала фото із його зображенням, від свого задуму відразу відмовилася. Бо чоловік був низький, товстий та лисий. До того у солідних уже роках.
Взагалі Анастасія вік не вважала важливою перешкодою. Старших чоловіків вона навіть по-своєму любить. Але це був не її варіант. Два роки жила в круговерті міжнародного шлюбного листування — досі згадує цей час із якимсь задоволенням та насолодою: щось схоже на полювання. Але вчасно усвідомила, що за перепискою свій ідеал неможливо знайти. Не валяються на дорозі багаті чоловіки.
До того періоду українські дівчата прозріли і зрозуміли, що багатих наречених треба шукати у себе на Батьківщині, що “нові українці” — найбагатші наречені, переважно не жадібні і не скупі, із ними можна спілкуватися рідною мовою або хоча б російською. І незабаром в Анастасії з’явився претендент — із Києва, займається нафтовим бізнесом. Із дружиною розлучений, має престижне житло й автомобіль, грошей не рахує. Та й зовнішністю так нічого. Анастасія з ним охоче зійшлася.
Переїхала в Київ. І почалося їхнє справжнє життя: мандрівки по магазинах, коли собі ні в чому не відмовляєш, походи в ресторани і казино. Анастасія навіть навчилася грати в рулетку і їй, слід зауважити, везло. Вони влаштовували нічні загули і катання по столиці. У її розпорядженні буди кращі перукарні, басейни, солярії...
Вдвох їздили за кордон, де безоглядно розкидалися грошима. Було не життя, казка. Було все! Але не було між ними щирості, душевності, а легкий секс, безвідповідальні стосунки, які через два роки нежданно “забуксували” і стали невимовно важким вантажем. Коротше кажучи, кожний у цьому романі одержав своє, наситився задоволенням, а продовження не вийшло. Розлучились, розійшлися, розминулись, як кажуть в Одесі, як у морі кораблі.
Важко було повертатися до “нормального” рівненського життя.
Анастасія вся занурилася у роботу, хоча ніяк не може зрозуміти, чому трапляються нетривалі романи.
Так Анастасія підійшла до тридцятирічної межі. А в неї ні чоловіка, ні дітей. Але вона впевнена, що ще не все втрачено. Чому? Тому що хто шукає — той знаходить. Багатий принц ще знайдеться. У це жінка вірить, хоча вночі інколи гірко плаче...
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.
