БУМЕРАНГ

Пилип довго роздумував, зважував, сумнівався, врешті, наполегливо намагався переконати самого себе у власній правоті і таки відніс заяву до суду. Зміст її полягав у тому, що цей похилого віку чолов’яга просив стягувати аліменти із шістьох своїх дітей на свою користь. Але суд такого прохання не задовільнив, очевидно, маючи для цього вагомі підстави. Та про все за порядком...
Два роки до цього у приміщенні того ж таки Рівненського міського суду відбулася не менш знакова у житті Пилипа подія.
— Про примирення і мови не може бути, — категорично і щосили заявила у суді літня жінка із передмістя Рівного. — Я наполягаю на розлученні. Діти вже давно дорослі. Та й нас уже ніщо не єднає...
І суд задовільнив позов Лідії, яка спільно із Пилипом прожила сорок років, немов один день. А коли розділили майно, він, оцінивши свою частину, раптом запропонував уже колишній дружині щось схоже на відкуп.
— Давай десять тисяч гривень і я піду звідси, — рішуче заявив Пилип. — Тобі залишиться і хата, і все, що в хаті...
Звичайно, нелегко було зібрати таку суму пересічній пенсіонерці. Але дружно допомогли шестеро синів і дочок. Вони ладні були вишкребти із кишень усе до останньої копієчки, аби, нарешті, настав спокій і затишшя на обійсті. Діти щиро бажали, щоб хоча б на старості літ мати відпочила від нескінченних нервових терзань, знущань та принижень.
Згорблений батько і вчорашній чоловік не без задоволення перерахував гроші, сховав їх у пакет і відчайдушно сказав на прощання:
— Не повернусь до вас, проклятих, більше ніколи!
Діти промовчали, немов на похоронах. Бо й справді вирішили, що йде він назавжди. Десь глибоко у душі було трохи шкода його, але водночас хотіли спекатися, плекали задоволення, що більше не побачать п’яних бійок, не почують погроз і нецензурних вигуків.
Правди ніде сховати: вони ніколи не чули від нього доброго, теплого слова, не зазнали батьківської ласки, росли, немов байстрюки. Й образа за понівечене, майже вкрадене дитинство визріла така пекуча, що бодай не чути більше ніколи про такого татуся.
До колишніх домочадців зрідка долинали чутки про Пилипа, здебільшого життєвий маршрут якого пролягав селами Рівненського району. „Жених із добрим посагом” приземлявся то в однієї молодички, то в іншої. Але пристаркуватий “наречений” ніде не знаходив надійного пристановища і розради. Та й сучасні жінки надто хитрющі: одна зайві робочі руки шукає для опустілого дворища, інша гроші виманити норовить, а третя — й взагалі... не дай, Боже, зустрітись. Ще одруженим і, звичайно, набагато молодшим Пилип полюбляв стрибати у гречку, а тому тепер за старою звичкою, вже не соромлячись років, перебігав від однієї ”любові” до іншої. Але це тривало порівняно недовго. Бо коли несподівано спорожніли від гривень кишені — відразу став нікому не потрібний зовсім. Тому через деякий час вимушений був „кинути якір” на березі Басівкутського озера, найшовши квартиру у перекошеній хатинці. Заодно став перед фактом, що за пенсію у наш час виживати скрутно. Працювати, хоч здоров’я ще дозволяло, Пилип, звичайно, не дуже хотів. Та й навіщо, як вважав він, коли є простий, мов двері, вихід із досить хиткої ситуації.
— У мене ж шестеро дітей! — дипломатично міркував. — Нехай усі гуртом і допоможуть мені, не дадуть із голоду померти...
Але ж як просити про це!? Йти розмовляти? Нічого перед ними принижуватися
— Вони мені зобов’язані. Я їх виховав. Нехай тепер кожне дасть мені щомісяця хоч по 25-50 гривень! — майже урочисто проголосив він у суді і написав офіційну заяву про стягнення із дітей аліментів.
...На судове засідання прийшли всі: колишня дружина, шестеро дітей і п’ятнадцять внуків. І почалось протистояння, якого старі стіни приміщення суду давно не чули і не бачили.
— Нікуди ви, голубчики, не дінетесь, — із проникливою іронією сказав Пилип. — Закон примусить вас мене утримувати — я ваш батько, людина похилого віку, потребую допомоги...
— А чи пам’ятаєш ти, як ми малими мусили здавати у заготконтору березові віники, щоб заробити собі на підручники і зошити? Бо материних заробітків не вистачало, а ти свої пропивав... — відбив словесний натиск батька старший син.
Коли мені потрібно було купувати шкільний одяг, то я йшов до матері в день зарплати на ферму, і ми, не повертаючись додому, їхали у Рівне. Боялися, що батько відбере гроші і купить горілки, — із болем згадує молодший син.
Вимальовувалася картина багатьох сімейних драм, які точилися довгі роки. Близькі люди не змогли пригадати нічого такого, що хоча б трішки виправдовувало його право називатися чоловіком, батьком, дідом...
Пилип не зміг правильно назвати дату народження жодного із своїх дітей. Щоправда, намагався вгадувати. І, як на сміх, вціляв десь аж за третім-четвертим разом...
— Як би там колись не було, та вам діватися нікуди! Хоч не з доброї волі, але мусите... — твердо підкреслив у своєму виступі заявник.
Не будемо вдаватися у юридичні подробиці, але суд прохання Пилипа, на превелике його здивування, не задовільнив. А такий поворот подій викликав у нього бурхливе обурення.
— Як так? Виходить, мені на старість бідувати? Такого бути не може?! Хтось мусить про мене дбати!
А про кого він дбав? Кого любив у житті, крім себе? Невже ніколи не пробуджувалося почуття батьківського обов’язку, невже ніколи на приходила у голову думка, що молодість не вічна...
Не стверджуватиму, що діти назавжди відвернулися від Пилипа. Можливо, згодом простять йому. Один із синів після суду сказав:
— Я б ніколи не відмовив батькові, якби він звернувся, до мене за допомогою. Але ж не прийшов, не сказав... А відразу судитися надумав. На посміховисько таке виставив нас усіх. І на роботі у мене про це знають — суд запросив довідку про зарплату. Перед людьми соромно. Може, дехто подумав, що я справді негідник...
— Що не кажіть, а мені його шкода, — висловила свою думку наймолодша дочка. — Дивлюсь на нього, постарів та змарнів, серце крається. Яким би він не був, але ж це наш батько...
Невідомо тільки, що думав Пилип, виходячи із суду. Цікаво, яким би став він батьком тепер, коли б вернутися у минуле? Та цього нікому не дано...
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.