Особистість із вольовим характером, сталевими нервами, енергійна та емоційна, в житті якої невдачі та радощі пов’язані з незвичним для жінки заняттям, якому віддає всі свої сили, нерозтрачену материнську турботу й любов, не може не викликати повагу. Таки захоплююче це видовище — різномастий табун, що мчить у єдиному пориві. Не вперше пані Вікторія спостерігає, як двигтить земля під копитами білих, вороних, гнідих, у яблуках довгогривих коней. Технолог з тренінгу і випробування расистих і верхових порід племрепродуктора з випробування й утримання коней при аграрному коледжі зірко вдивляється у пролітаючих улюбленців, за тільки їй відомими ознаками виявляє, чи все з ними гаразд. Невисока на зріст чорнявка ось уже півстоліття не зраджує першому покликанню — біля коней і днює, і ночує. Онука графині Софії Михайлівни Кобицької, випускниці Петербурзького університету (під час революції горда полячка із Північної Пальміри перебралась у Великі Сорочинці), яка вийшла заміж за сільського фельдшера, так і не навчила чоловіка Павла правильно користуватися ножем і виделкою, хоч гарно викладала французьку мову в школі. А ще дуже любила коней, мабуть, ця любов передалась із генами Вікторії. Бо дочка офіцера із Саратова та військового польового хірурга змалку „товклась” біля коней. Недарма ненька оригінально представляла її при знайомстві: „Оце наша Віта, котра коням хвости крутить!” Закінчивши Харківський ветеринарний інститут (нині академія), дівчина три роки працювала на Дубровському кінному заводі, заснованому дядьком останнього російського імператора, князем Дмитром Костянтиновичем. Гордилась, що виростила свого першого всесоюзного рекордсмена Піона. Потім 22 роки відпрацювала на Київському іподромі. А в 1983 році отримала завдання із Міністерства сільського господарства організувати племенну справу на Рівненщині. В колгоспі „Дружба”, що в селі Повча на Дубенщині, знайшла справу до душі. За 22 роки поставила на ноги прибуткову галузь. Скільки було радості, коли колгоспний кінь у Братиславі обійшов племенних скакунів. — Наш Ільдегіз у 1995 році подолав 1600 метрів за 2 хвилини і 2 секунди, — згадує пані Вікторія. — За нього пізніше давали 34 тисячі доларів. Голова колгоспу Карпінський хотів продати швидконогого скакуна. Чимало нервів мені вартувало, аби не дозволити господарнику провернути вигідну оборудку. Та це була не єдина перемога вихованців колгоспного селекціонера. Два роки поспіль Джагер вигравав приз імені Говорухи, потім кращими ставали Зульфія та Ізбарта. Далі прийшла черга бити рекорди вороній Каталоні, а там першою примчала до фінішу Хугарда. Забігаючи трохи наперед, скажемо таке: коли колгосп у Повчі наказав довго жити, пані Вікотрія не дала всіх породних коней збути за безцінь, обміняти на зерно і гербіциди, пустити під ніж. З допомогою начальника обласного племоб’єднання Миколи Тияри „вийшла” на директора Мирогощанського аграрного коледжу Станіслава Маніковського, який зрозумів хвилювання спеціаліста. До речі, за машину цукру знаменитий Ільдегіз (з арабської перекладається як Чорний раб) став „мирогощанцем”, плідником, від якого пішли гарні нащадки. Цьогоріч, наприклад, його діти — кобила Іонія та жеребець Істамбул — виграли два великі призи. А найстарший син Джагер теж став плідником, хоч і є мрією багатьох майстрів-наїзників. Аж не віриться, що якихось десять років тому привезені з Повчі коні були облізлими, знесиленими. Між тим, то були представники прекрасних племінних порід: російських, орловських, торійських. Торійців — готових у вогонь і воду — зоотехнік свого часу привезла з Естонії. А минулого року прибалтійці приїжджали в МАК у надії придбати кількох коней цієї породи, про яку в них залишилися лише спогади. А працюють на комплексі (тут нині 85 тварин) у чотирьох напрямках: трендепо, іподром, племрепродуктор із російсько-рисої і торійської порід. Найкращі пари і четвірки об’їжджають на Мирогощанському іподромі, далі вони випробовуються в столиці. Під пильним керівництвом Вікторії Марущак російські рисаки гарно виступають у Києві. — Обов’язків у мене чимало, — ділиться пані Вікторія. — Бо я і ветеринар, і доглядальник, і тренер, до того ж я член експертної кінної комісії України, чимало часу забирає ведення документації. І роботу з учнями ніхто від мене не забрав. А головне, доглядає підопічних від народження упродовж усього життя. З гордістю говорить про Падишаха, який виборов „Трирічний орловський приз” на домашньому іподромі, серед молодших кобил виділяє Зульфію, котра ще себе покаже в серйозних перегонах. Зрозуміло, що без помічника зоотехніку-селекціонеру не обійтись. На допомогу прийшли учні. Хоч мали спочатку всього 13 коней, хлопцям і дівчатам доводилось несолодко. Та й пані Вікторія була надто вимогливою. Після догляду тварин білою хустинкою терла боки. Якщо хустинка не ставала „негром”, юний помічник удостоювався похвали. Халтура не проходила. Під її рукою троє наїзників, четверо конюхів, ветеринар на громадських засадах. Тут практикують учні, які навчаються на відділенні „Технологія виробництва і переробки продукції тваринництва” зі спеціалізації „Конярство і кінний тренінг”. Частина ж отих перших ентузіастів-помічників пішла шляхом наставниці.
Так, Валентина Петрушенко стала зоотехнологом, працює на іподромі. Пишається пані Марущак, що дала путівку в життя знаним нині наїзникам. Назвемо хоча б Віру Цуканову та Наталію Понизову (Сумський кінний завод), Ярослава Логвинова — кращого в Росії наїзника, нещодавно на конкурсі „Золота підкова” виграв 60 тисяч доларів; Олександр Мовчанець працює в Польщі, Сергій Петрушко — в Англії, а Поліна Корягіна — в Угорщині. У київського наїзника Юрія Об’єдкова з конярством пов’язала життя вся родина: дружина, дочка, син (до речі, Максим учиться в „батьковому” коледжі). Дізнався, що мирогощанські коні „працюють” у київській міліції, вони возили Кучму, Луценка, жеребець Омар знаходиться в конюшні Білоконя, а Талібан — Щербаня. І цей список можна продовжити. Сільський іподром має статус державного, та якраз держава приділяє йому мало уваги. Все обмежується випадковими ін’єкціями меценатів. Та ще „крутиться” директор коледжу Давид Шварц. Але кінний спорт — задоволення не з дешевих. „Качалка”, до слова, коштує аж 1,5 тисячі євро, упряж — 700. Чи не тому в Україні всього три іподроми. Дубенчанки могли б виступати в європейських змаганнях, та немає коштів викупити ліцензію. От і йдуть на поклін до росіян, аби взяли наших скакунів на престижні турніри. Та привозять вони кубки сусідам. Правда, в кабінеті Марущак бачив кілька дипломів і призів. Тут чимало фоторепортажів про змагання на місцевому іподромі, барвистих календарів про життя коледжу. І кінна упряж — святкова та робоча, буденна. Розповідь про нашу героїню буде неповною та буденною, якщо не згадаємо ще про одне її дітище — традиційні кінно-спортивні змагання. Цього літа у їх програмі, крім звичайних скачок , конкурсу, чемпіонату наїзників, гри „Киз-куу” („Дожени дівчинку”), були також скачки на поні, перегони на возах, заїзди на кращу упряжку. А взяли в дійстві участь майстри-жокеї з Хмельницької, Львівської, Полтавської, Сумської, Волинської, Івано-Франківської, Тернопільської областей, Києва та кількох міст Рівненщини. Правда, серйозної конкуренції господарям (завоювали 70 відсотків призів) вони не склали. А ще вперше в Україні тут відбулася виставка-продаж фінляндського кінно-спортивного інвентаря. Мене вразила ще одна деталь. Біля стаєнь не почуєте неприємного запаху гною та кінського поту. Обабіч асфальтованого заїзду — буйноцвіття троянд, жоржин, айстр, чорнобривців. Цікаво спостерігати за господинею в стайні. Знає коней не лише за кличками, але усіх пам’ятає в „морду”: Усам, Кунгур, Імін, Зульфія... Знає уподобання вихованців. Одного пригощає шкоринками від кавуна. Іншому простягає кубики цукру-рафінаду. Свого улюбленця Усама балує з ложки запашним абрикосовим варенням. А от „дідусь” Ільдегіз залюбки смакує ... салом, оселедцем чи бутербродом із ковбасою. Ще раз переконався, дивлячись на контакт пані Вікторії з тваринами: вони таки розуміють людську мову, реагують на ласку. Свого часу пані Вікторія відмовилась від вигідної пропозиції змінити місце роботи на більш престижне. Тепер зізнається, що ні на хвилину про це не шкодує. Бо виростити гідного, конкурентноспроможного скакуна не так легко. Та їй це вдається. За підсумками 2006 року, експертна комісія з оцінки племінних коней нагородила дипломом „Призер виводки” кобилу Хургаду 1994 року народження. Буде що показати нашим землякам і під час цьогорічної атестації торійської породи.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.
