А мій пращур двох чортів зборов

Давно відомо, що найшвидше люди „сходяться” під час поїздок у транспорті та в лікарнях. Мені торік довгенько довелося пролежати в кардіологічному відділенні. Одним із сусідів по палаті виявився 72-річний колишній педагог – обізнаний, начитаний, ще й достобіса в’їдливий. Наші з ним „дискусії” затягувалися допізна: про злощасне безгрошів’я, недалекоглядність політиків, майбутні парламентські вибори та убогий місцевий бюджет. Правда, оцінювали обговорювані питання з різних позицій, тому намагалися більше зачіпати теми, що зближували, не давали розгорітися пристрастям.
Дізнавшись, що я майже півстоліття займаюсь краєзнавством, пан Петро почав з’ясовувати дещо з ономастики – науки про походження імен, прізвищ та прізвиськ. Спочатку уточнили, чому поліщуків називають „бульбашами”, потім привідкрили суть таких поширених у нашому регіоні прізвищ, як „Мамай”, „Буняк”, „Пащук”, „Кимак”, у яких відгомін далеких Х-ХІІ століть (зостались нам від кипчаків, насильно переселених на Полісся володарями удільного Погоринського князівства аж із далекого Ставропілля). Допитливий сусід був немало здивований , коли я „розшифрував” досить незвичне його прізвище „Букар”. І допомогла це зробити записана років тридцять тому легенда в Корецькому районі. Отже, все по-порядку.
На берегах повноводного Случа жили кмітливі, буйносилі волиняни, які ростили хліб і дітей, розводили худобу та ловили звірів, рибу, будували фортеці й храми, кували зі славнозвісної залізної руди відомі мечі — харалужці. На їх багатий край постійно точили зуби заздрісні сусіди, особливо немилосердні степовики: чорними круками налітали вони на гомінкі поліські поселення, палили обійстя простолюдинів, хапали багатий ясир. От і доводилося хлібробам-ратаям та пастухам постійно тримати напоготові не лише плуг і герлигу, але й меч, лук чи бойову сокиру. Тільки Ясько, котрий жив під лісом на хуторі, ніколи не брав із собою зброї, пораючи ниву. Дізнались про це ординці, задумали полонити ратая. Зненацька вискочили вони на невисоких довгохвостих конях із-за надслучанських пагорбів, вовчою зграєю накинулись на селянина. Не розгубився Ясько, поплював у долоні, взяв соху-букар і почав трощити голови незваним гостям. Чимало нападників було, та переміг поліщук, бо захищав не лише себе, але й рідну землю, що вливала сили у свого сина. Небагатьом степовикам вдалося утекти, а хлібороба здивовані односельці нарекли „Букаром”. І був у нього син, такий же сильний, як і батько, а в сина знайшовся у свій час знову син, онук Яська, такий же сильний, як батько й дід.
Не гадав, що легенду по-своєму продовжить сусід-пенсіонер. Звично погладжуючи сиві вуса, пан Петро мовив: „Ваша правда, рід наш був завжди сильним. Цікава легенда, я розповів вам іншу, а вже самі робіть висновок. Дійшов переказ, що мій пращур аж двох чортів переміг”.
Як і в прапрадідівську пору, жили Букарі на хуторі Замлинок. Сильним був прапрадід. Схопить рукою за гриву найноровливішого коня – на муравицю „покладе”. Два круторогі угорські воли не могли зрушити з місця гарбу, коли колесо „притримував” Опанас. Брав на спину корову і спокійно заносив на середину князівського конюшиська, щоб попаслась і слідів не зоставила. Тоді в млині платили одне мито, коли пашню привозили на підводі, і вдвічі менше, коли приносили. Ото Опанас спокійно під пахвами два лантухи зі збіжжям приносив, вагою по півтора центнери кожний.
А тепер про боротьбу селянина з нечистою силою. Жили Букарі неподалік Чортового озера. Водились там біси-антиболоти. Не раз дошкуляли хліборобській родині. То худобину на вересі сполохають, то верші в сусідньому озері порвуть, то дітей по лісу „водять”, то цілу ніч спати не дадуть, грюкаючи в сіни та двері. Кілька разів нахвалявсь Опанас потрощити ребра синкам-водяним. Нарешті викликав найкапоснішого рябого біса на двобій.
Поєдинок призначили на суботній вечір. Опанас у п’ятницю побував у монастирі Преображення Господнього, розташованому на лівому березі Случа. Спорудив святу обитель князь Богун Корецький (1510-1574) у містечку Марянин, неподалік від мурованого замку. Храм розташовувався на високій горі, омитій з північно-західного боку річкою. Пропустили іноки селянина через центральну браму в земляному валі висотою сім метрів (монастир нагадував неприступну фортецю). Настоятель уважно вислухав хуторянина, благословив його на богоугодне діло.
Наступного дня чортяче кодло вилізло з озера, передражнювало християнина, всіляко кривлялося. Проказав подумки хлібороб молитву, поправив натільний хрест, потім міцно вперся ногами в землю, схопив руками вертлявого чортяку, підняв над землею і, сильно здушивши, бехнув ним об пеньок. Векнув синько-водяний, потекла з нього смола.
Був і другий поєдинок на березі озера – самі чорти захотіли взяти реванш. Поставили свою вимогу: якщо переможе рогатий, то віддасть переможений нечистим душу. Вислухав опанас дідька-делегата, поставив і свою умову: якщо переможе він, то чорти покинуть озеро.
Лукаві зустрілись із Люципером, той порадив виставити проти селянина степового біса, куцака безхвостого. І знову Букар побував у Марянинському монастирі. Висповідавсь, відстояв службу, просив Всевишнього підсобити.
Цього разу бісівське плем’я не гарчало, а нетерпляче чекало, як боротиметься степовий силач. Танцюристою ходою той вийшов на берег озера, ввіткнув у землю вила-трійчатку. Опанас повісив на дереві ікону Георгія Побідоносця. Кинулись врізнобіч анциболоти, знічено почав крутитись куцак безхвостий, але мусив боротись.
Хотів спіймати за хвоста селянин, аби намотати на руку, а хвоста катма. Ухопив його за поперек, а поперек чимось гидким намазаний. Тоді Опанас вчепився за ріжки, що стирчали із шерсті-чуприни, пригнув голову нечистого вниз і з такою силою ткнув її у землю, що з чортяки і дух вилетів.
Залишив переможець на дереві ікону, подаровану ігуменом – покинули анциболоти озеро. Не допомогли їм і лісові діви-бісиці. Бо взяли гору щирі молитви, допомога преподобного Лаврентія. Нині лише назва озера та прізвище хуторян нагадують про ті прадавні загадкові та дивні дні.
Дослівно переказавши легенду-бувальщину, почуту від сивоголового пенсіонера, ніби серцем доторкнувся до таїни – скарбу цілющої духовної спадщини пращурів. І ще раз переконавсь: багато незвіданих сторінок минувшини ховає від нас товща віків. Умій лишень розгорнути, навчись їх прочитати – багатшим станеш неодмінно.
Василь ЯНОШІ,
Корець.