ВІЩИЙ СОН

Дід Марко має тепер багато часу. Відколи спаралізувало його ногу, сидить під дубом у старому кріслі – шоферському. Був колись водієм, їздив на “Ікарусі”. Як проводжали на пенсію, хлопці з автобусного парку подарували шоферське сидіння, щоб не забував їх. Кілька років стояло воно в комірчині, а тепер – згодилось. Поставили крісло під розлогим дубом, що затіняє все подвір’я, – і сидить дід у холодочку цілими днями, курей пасе.
Сьогодні субота – внучка має приїхати. Вчиться у столиці, іноземні мови вивчає. Рідко приїжджає. Але дід відчуває: сьогодні приїде.
– Шпрехен зі дойч?
– Я, я, – зі сміхом вигукує внучка, цілуючи діда Марка. – Що б я без вас робила?
Не в інституті вивчав дід мову – на практиці: під час війни був вивезений на примусові роботи до Німеччини.
Чомусь зараз так часто сниться той час. І сон один і той же: він стоїть на лузі, у густій-густій траві, а до нього біжить Анна, фройлен Анна, дочка господаря. Він щасливо усміхається, от-от дівчина впаде йому в обійми – і прокидається... Про Анну ніколи не згадував, а тут почала снитися. Вже скільки літ пройшло з тих пір? Внучка зараз така, як Анна...
Їх привезли на невелику станцію, вивели з вагона. Вони стояли у сірих свитка, полотняних штанях, дехто в постолах. Це був перший ешелон з України. І німці дивилися на них, немов на експонати з музею. В костюмах, капелюхах, вони були разючим контрастом до бідно одягнених поліщуків.
Під’їхали машини, мали везти їх далі. Затужили вголос дівчата, розлучаючись, лякаючись невідомості. До Марка підійшов, накульгуючи на ліву ногу, літній німець і знаком наказав сідати на його вантажівку. Закинувши дерев’яну валізу з речами у кузов, Марко вмостився на ній. Машина їхала рівнесенькою бруківкою. Марко і не бачив вдома таких доріг. Під’їхавши до роздоріжжя, машина повернула праворуч і зупинилася біля ошатного будиночка. Господар, вийшовши з кабіни, щось сказав і знову знаком наказав іти за ним. Вони зайшли у будиночок. Немолода жінка у квітчастому платті і смугастому фартушку поралася на кухні. Чиста підлога блищала, мов жовток. Боязко було ступати по ній великими, не за розміром черевиками. Батько виміняв їх на хліб перед самою відправкою і взув Марка. Марко нерішуче став, боячись наслідити брудним взуттям.
Господар перемовився з жінкою і повів Марка у бічну кімнату, маленьку й охайну. Вузьке ліжко, заслане сірою ковдрою, розп’яття на стіні, маленький столик і стілець – всі меблі. Марко зрозумів: тепер він тут житиме. Потім німець повів його митися. Яким дивом для Марка було стати під душ! Досі він мився у дерев’яних ночвах, влітку купався у Горині. А тут відчував, як тепло змивало з нього втому, змивало страх. Переодягнувшись у принесений господарем одяг – темні штани, смугасту сорочку, сіру куртку – глянув у дзеркало: одяг змінив його надзвичайно. Хоч і почувався незручно у незвичній одежині, але розумів: так краще. Робота була звичною. У господаря була невелика ферма. В обов’язки Марка входило забезпечувати кормом худобу, вичищати хліви, допомагати хазяйським дочкам доїти корів, возити молоко до міста.
Спочатку відчував холодну насторожену цікавість до себе. Згодом господар, побачивши, що хлопець справляється з роботою, навчив керувати вантажівкою і Марко часто їздив нею на луг. Там косив траву і привозив на ферму. Часто з ним їздили то Марія, то Анна, дочки багера. Здорові сільські дівчата, вони працювали нарівні з Марком. Від них Марко вчився говорити німецькою.
У неділю господарі йшли до кірхи (церкви), і він залишався сам. Чекав листа з дому. Вже два місяці, як послав звістку про себе. Згадував рідне село, матір, батька, менших братів і сестричку. Як вони там? Згадались пісня, яку співала мати:
Летіла зозуля
та й сіла кувати,
Ой, то не зозуля,
то рідная мати...
Незчувся, як з уст зірвалася журлива мелодія. На очах з’явились сльози. А пісня рвалась на волю, їй було тісно у маленькій комірчині. Не чув, як повернулись господарі, як у двері тихенько постукали. На порозі стояла Анна:
– Марк, тобі лист!
Читав і ніби чув голос матері:
– Як тобі там, синочку?
А вранці їхали з Анною на луг. Вперше відчув незримий зв’язок з дівчиною.
– Марк, заспівай... Ти вчора так гарно співав.
І Марко співав про козака, що йшов на війноньку, про Марусю-чарівницю...
Вставав ранок, тихий, погожий. На лузі стояли копиці сіна. І здавалось, що нема війни, нема розлуки. А є тільки небо, тільки луг і вони двоє.
І донині він пам’ятає той луг, чує запах того сіна і чує голос Анни: “Співай...”.
А потім було повернення додому, п’ять років таборів за зв’язок з чужоземкою...
І ось сьогодні – наснилась.
Біля воріт спинилась маршрутка. Вийшли двоє. Ганнуся приїхала і внучка. А це хто з нею? Молодий, чорнявий. Щось невимовно знайоме в обличчі юнака.
– Привіт, дідусю! – внучка цілує в щоку. – Знайомся – Марк. Ми вчимося разом. Він з Німеччини приїхав.
Юнак міцно потис руку, привітно усміхнувся.
За вечерею розпитували гостя про життя в Німеччині. Хлопець показував фото рідних.
Дід Марко тремтячою рукою взяв фото. На нього дивилася Анна. Перед нею стояв він, Марко. Тільки чому він такий молодий? У Анни сивина, а він...
– Це моя бабуся Анна, а це тато! Я дуже схожий на нього!
Рука тремтіла. Крізь пелену сліз бачив рідні обличчя...
Так, ось чому ти наснилася, Анно...
Лариса ШЕРШЕНЬ, с.Велике Вербче, Сарненський р-н.