ТРИ ДНІ ЛІСОМ

У процесі споживання пива біля магазина ми познайомилися з Юрієм – людиною, яка дуже перейнялася нашими проблемами. Упродовж доброї години він намагався втовкмачити нам куди, знову ж таки, треба йти. І потрібно сказати, що це йому вдалося – наступні три кілометри (приблизно, авжеж, позаяк крокоміром нам служила лише суб’єктивна оцінка відстані, що виражалася в бажанні більше нікуди не йти) ми прочвалали, практично не збиваючись з наміченого курсу. Тут не можна не відзначити, що місцеві жителі до нас, зальотних туристів, поставилися як до блудних синів. Поцікавившись в однієї з жінок щодо такого стратегічного продукту як сало, наявність якого ми “стоптали” у першу ж ночівлю, Льоха одержав два кілограми цього “наркотику”. Причому, коли він мав нахабність запропонувати в обмін гроші, жінка натякнула, що брати їх – це не тільки нижче її гідності, але і загрожує її неповагою до подорожніх, як мінімум...
Стародавня земля
Дорога до церкви Святої Трійці досить крута, але люди на вершині Данилової Гори бувають-таки регулярно. Це було помітно хоча б тому, що скринька для пожертвувань зламана, можливо, нащадками тих русичів, які вісім століть тому стояли тут, молячись Богу перед далекою дорогою або ж дякуючи за своє щасливе повернення. Що ж, мабуть, у кожного на цій горі своя мета, що визначає кінець далекої дороги...
Помилувавшись краєвидом, який відкривається з вершини, ми спустилися в балку, що густо поросла кущами аронії, де й розбили стоянку. Причому, Андрій пустив у діло систему фен-шуй, яка рекомендує спати головою на схід, аби не уподібнитися небіжчикам, яких кладуть головою на захід, щоб у час Страшного Суду вони піднялися з могил обличчям до Бога...
Ще на підході до Данилової гори було мені одкровення. І прийшло воно знизу, і полягало в тому, що мої кросівки для походу годяться десь так, як Богу кочерга, а чорту свічка. Знявши їх на привалі, я побачив свої ноги, що жваво нагадували кінцівки починаючого йога, який невдало пробігся розпеченим вугіллям – пухирі і водянки прагнули злитися на ступнях в одне ціле. Медведь – як старий “лісовий вовк” – порадив усе це проколоти голкою з ниткою, змоченою йодом. Порада була гарна і навіть корисна, але я все-таки здуру вирішив довідатися про те, що буде далі, якщо цього не зробити. Ефект був у буквальному значенні карколомним, але про це пізніше.
Ранок №2
Позаду друга ночівля і трохи більше сорока кілометрів. Ми на руїнах спаленої 26 років тому церкви в селі Антонівці. Був, виявляється, в комуністів та іже з ними спосіб боротьби з “опіумом для народу” – палили вони церківки і будинки, де народ збирався помолитися, кидаючи у вікно гумовий чобіт, наповнений палаючим бензином. Герострати, одним словом, із тією лише різницею, що списувалася пожежа як така, що сталася від удару блискавки, незважаючи на те, була гроза чи ні.
На околиці цього села, яке ще років тридцять тому налічувало 800 дворів, від яких нині залишилося хіба що з десяток, ми, залишивши рюкзаки в однієї з місцевих бабусь, вирішуємо відвідати ще одну визначну місцеву пам’ятку – відреставрований штаб групи УПА “Південь”. Примітно те, що під час війни за кілометрів десять з іншої сторони Антонівців знаходилася база загону мельниківців, які об’єднувалися з УПА лише у випадку крайньої нужди. Як, наприклад, у 1943-му, коли у Стіжках есесівці вкупі з представниками польської поліції спалили живцем близько 60 чоловік разом з дітьми від 3 до 11 років. У той же день мельниківці та загін УПА, забувши про розбіжності, знищили практично весь каральний загін – десь 80 чоловік.
Штаб УПА розташований кілометрів за п’ять від Антонівців неподалік від вершини гори Шейка і являє собою комплекс із власне штабної хати, каплички і невеликого цвинтаря. Судячи з доглянутості цього місця, люди там бувають досить часто. В основному, кажуть, пластуни.