ТРИ ДНІ ЛІСОМ

Ми пройшли лісом ще кілька кілометрів, коли дорога знову підступно підсунула нам два варіанти рішення. Карта-“кілометрівка”, яка малася в наявності, нічого не говорила про те, чому на розпутті немає казкового каменю з чіткими вказівками щодо того, куди нам рухатися далі. На щастя, до місця нашої наради нагодилася жінка. Вибравши на карті населений пункт із найбільш оптимістичною назвою, Льоха звернувся до неї із запитанням:
– Як нам пройти на Веселівку?
– Звертаєте, значить, тут ліворуч, йдете повз гору Куряча Ніжка – місця там дуже красиві, потім буде гора Довга... – завзято розпочала пояснювати жінка.
Послухавши її хвилини зо три, Льоха подякував за докладне пояснення і зітхнув:
– Шкода, що нам туди не треба... Мужики, йдемо прямо, а там видно буде...
Надалі ми ще неодноразово запитували дорогу в місцевих, однак намагалися йти саме туди, куди вони показували, тому що Льохіна манера відштовхуватися від зворотнього перестала себе виправдувати вже кілометри через три. Проявилося це в черговому лісовому “тупичку”, коли дорога прямо на очах розтанула в густій траві. Дощ, що сипався на голову, не перешкодив розгорітися дискусії, яка жваво нагадала сесію Верховної Ради з тією лише різницею, що відбувалося це на тлі дуже мальовничого пейзажу – у повітрі панував підмоклий лісовий аромат, а навколо здіймалися порослі соснами, дубами й грабами гори.
Якось-таки здолавши чергову гору, на схилі якої шелестів під дощем про щось завжди весняне березовий гай, – її, як виявилося, можна було й обійти під девізом “розумний у гору не піде...”, – ми, на п’яту годину вечора намотавши бездоріжжям кілометрів дванадцять, вийшли до затишної долинки з двома невеличкими озерцями біля підніжжя гори Вуглярки. Місце було просто чудове, і без усяких суперечок було вирішено зупинитися тут на ночівлю.
Ніч біля Вуглярки
Перевдягнувшись у відносно сухий одяг, ми взялися ставити намети, а Медведь впритул узявся за розведення багаття. Через хвилин п’ятнадцять-двадцять до нього приєдналося ще троє. Нашіптуючи над друзками чарівні слова, вони чаклували ще десь півгодини, поки, нарешті, полум’я не піддалося на умовляння. (На ранок, коли з’ясувалося, що в Сторожука таки було кілька таблеток сухого спирту, Медведь поцікавився, якого “гм і гм!” він катувався ввечері. “Та, розумієш, – із властивим йому почуттям гумору відповів Вовка, – я тут з Льохою побився об заклад на 20 гривень, що ти і без сухого спирту обійдешся...” Медвежій подяці, природно, не було меж.)
Незабаром дозріла вечеря, по колу пішов дуже зігріваючий напій і гітара, а сутінки відокремили наше багаття від іншого світу. Ідилія поповзла тілом, неначе ласкаві руки, і навіть прибиті дощем комарі сприймалися зародками ангелів. “Кто виноват?” – співав Вітьок і зі словами з пісні “один дурак, другой твой враг” народжувалося розуміння, що і ті, і інші залишилися десь в іншій, далекий від цього місця реальності – місто відпускало душу на покаяння…