ТРИ ДНІ ЛІСОМ

“Реалоїди” в дорозі
З ненаписаного щоденника походу: “День другий. Ранок. За бортом намету градусів дев’ять тепла. Хропіння. (За словами Віталіка, у нашому наметі спостерігалася дивовижна розмаїтість виконання цього різновиду вокальної діяльності – хтось хропів соковитим баритоном, хтось – сопрано, а хтось – подібно до церковного регента.)”.
Ранок видався на диво хмарним. Навіть вершина Вуглярки, яка й у висоту навряд чи метрів сто, була затягнута хмарами. Хвилин через десять, помітивши, що ми вилізли з наметів, пішов дощик і прийнявся нас, так би мовити, облизувати. Останнім з намету з’явився Андрій зі словами: “Ні, я усе ж таки реалоїд і не вірю, що черевики пішли до багаття поперед мене...”.
Після того, як ми зібрали рюкзаки і поснідали, людей, уже добу позбавлених інформації ззовні, здолав “інформаційний голод”. Було приємно дивитися, як деякі з нас сушили на вогнищі наскрізь промоклі газети й всотували не те що статті, а кожну буквочку у своє виснажене перебуванням поза “зоною досяжності” тіло. Коли і цей апетит був остаточно вдоволений, ми намітили – загалом, звичайно, – маршрут довжиною кілометрів тридцять і бадьоро рушили в дорогу. Десь через годину підйомів і спусків Льоха, покрутивши карту так і сяк, з деяким подивом у голосі повідомив, що весь кряж уже залишився позаду.
“Реалоїди” (тобто люди, схильні сприймати виключно реальність як вона є з настирливістю параноїда) йому вірити відмовилися навідріз, і ми пішли на завивання якогось нудьгуючого на найближчому хуторі пса. Власник собаки, який помітно пожвавився, побачивши нас, а також по сумісництву і хазяїн хати на хуторі Башківці, кинув на нас погляд, мовляв, “якого ж дідька йдете в гори ви?”, і досить докладно розповів, куди нам іти далі. Проте Льоха, підозрюючи, що це йому не дуже й допоможе, незабаром узяв та й склав повноваження “сусаніна”, доручивши нас і себе турботам “тріумвірату лоцманів” – Медведю, Віталіку і Вовці. Трійця азартно узялася за діло, що, утім, незабаром не перешкодило знову пролунати серед незайманої природи слову-паразиту: “Тупичок!”.
Ізбіще
Однак, як би там не було, але рішення, що “одна голова добре, а три – краще”, себе якось виправдало, тому що троє ведучих на запитання: “А чи не вдарити нам по бездоріжжю?”, схильні були завжди відповідати: “Ні”. Напевне, саме тому десь у дві години пополудні ми вийшли до альтанки посередині лісу неподалік від точки на карті з назвою Ізбіще (у чому-чому, а в колоритності назв у тих місцях нестачі не спостерігається). Дорогою до цього заповідного місця на мене ледь не налетіла козуля – це симпатичне копитне рудим болідом вилетіло з гущавини метрів за десять і пронеслося повз мене галопом у якихось своїх справах. Я відбувся “легким переляком”, а старожили цих місць згодом пояснили, що десь у цей період самці ретельно стережуть територію, на якій завелося їхнє дитинча, й чужинців не люблять страшно...
Нашвидку перекусивши, щоб організм не втратив можливості переставляти ноги, ми почали спуск до села Стіжок. Там, як казали, знаходився форпост цивілізації у вигляді магазина, де можна було поповнити запаси живильних та інших речовин.
Без втрат добрівши до благословенного місця, де серед інших чудес у продажу спостерігалося також і розливне пиво, ми практично впритул наблизилися до мети сьогоднішнього відрізка маршруту – церкви Святої Трійці, закладеної ще Данилом Галицьким на вершині гори, яку з тих пір називають Даниловою.