Три дні лісом

Люди, які розуміються на біоенергетиці, стверджують, що навіть дводенний вояж лоном природи запросто звільняє міського жителя від застояної енергії. Більше того, вони переконані, що подібні прогулянки допомагають відкривати в собі сили для досягнення нових цілей — чи то балотування в кандидати, чи ж прочищення каналізації, що забилася.
Така от приказка. Казка ж починається, коли ви з друзями зустрічаєтеся на вокзалі, їдете в точку «Х», відкіля, власне, і розпочинається Подорож.
Отже...
Низький старт
Кажуть, що всі ідеї витають у повітрі – потрібно лише правильно налаштуватися на хвилю якоїсь із них, щоб вона «народилася» у голові. Напевне, приблизно так можна пояснити те, чому ми – Андрій Гринюк, Віталій Левчук, Олексій Медведь, Олександр П’янов, Олексій Сліпченко, Володимир Сторожук, Віктор Юрченко й автор цих рядків – вирішили зробити піший похід горами Кременецького кряжу. Поговоривши тиждень-другий про те, як це буде здорово, і не дочекавшись настання гарної погоди, 20 травня ми таки рушили в дорогу.
Ще в Рівному на автовокзалі хтось із нас надміру оптимістично помітив, що, мовляв, дощик у дорогу – це добре. І з цієї хвилини дощ вірним псом супроводжував нас практично цілі два наступні дні, затихаючи лише час від часу, щоб ми відчули, як без нього нудно і незатишно.
Після приїзду в Кременець – точку нашого старту – ми швидко ознайомилися з пам’ятниками стародавньої архітектури і підняли на гору Бона, названу на честь італійської принцеси Бони Сфорци, де усе ще піднімаються відносно мальовничі руїни древнього замку, зруйнованого козаками Богдана Хмельницького. У цьому замку, що використовувався, до речі, здебільшого як в’язниця, сидів у свій час майбутній Великий литовський князь Свидригайло. Згодом він і надав Кременцю Магдебурзьке право, з чого, власне, і починається його історія як міста.
Побродивши досхочу серед затягнутих хмарами фортечних стін, ми визначилися зі сторонами світла аж ніяк не за Сонцем і вирушили в дорогу, що лягала на Шумськ через гори і долини, вкриті лісами. Ледь спустившись із Бони, ми помітили білку, яка сиділа на дереві з гордо піднятим хвостом, що немов напучувала нас – тримайте, мовляв, і свій пістолетом!
На роздоріжжях
Уперше дорога роздвоїлася на околиці села Зеблози, де нам належало самовизначитися – куди іти далі. Під час гарячої суперечки щодо того, чи йти нам прямо, чи ж звернути ліворуч, на допомогу прийшов місцевий дід, який копався в городі неподалік. Діалог з ним виглядав приблизно так:
– Як нам пройти на Чугалі?
– Три кілометри по прямій і ви на місці.
– Спасибі, – сказав Льоха Сліпченко і махнув рукою. – Мужики, нам ліворуч.
Прочитавши в очах діда здивування, змішане з підозрою, що куди б ми не йшли, усі шляхи приведуть нас у психлікарню, ми побрели геть багнюкою дороги.
(Продовження в наступному номері.)