Гіркий листопад

І тут з’явився Він. Здавалося, Він не боїться дощу, а навпаки, дощ лякається Його, оминаючи своїми краплями. Він сів поруч на лавці і попросив цигарку. – Я не палю, – відповіла. – Дивно, – сказав Він. Замість цигарки я запропонувала чіпси. Але Він відмовився. – У мене вдома є смачний чай. Хочете гаряченького? – Хочу, – не зволікаючи, відповів Він. Ліфт знову не працював. Ми пішки піднялися на восьмий поверх. Не вмикаючи світло у коридорі, попрямували на кухню. Він мовчки сів на потертий стілець і пристально став роздивлятися жовті хризантеми у надщербленій вазі. – Дивно, – знову сказав Він. А потім ми мовчки пили смачний полуничний чай. Щоправда, без цукру... До мене давно ніхто не заходив у гості. І їли солоні крекери – чогось смачнішого не знайшлося. В тишу нашої мовчазної розмови увірвався скрипучий гул пилососа з квартири знизу. Я здригнулася. А Він, наче прокинувшись зі сну, заговорив. Слова лилися швидко й іноді навіть нерозбірливо, випереджали одне одного й не завжди складалися в логічний ланцюжок. Він сказав, що стомився. Стомився від сірих буднів і сльозливої осені, від старих капців і нудних політичних ток-шоу, двокімнатної квартири і галасливих дітей, від механічного сексу ввечері та запаху котлет вранці. Його дратують тісні маршрутки, запльовані під’їзди, черги в супермаркетах, описки в газетах, оголені співачки, жінки, які п’ють з пляшки пиво, чоловіки в брудних черевиках... Він не може змиритися з продажністю чиновників, некомпетентністю лікарів, безвідповідальністю вчителів, нечесністю суддів і з тим, що падають літаки... І зі своєю безсилістю... А так хочеться, щоб весною квіти не переставали цвісти, щоб не було бездомних собак та п’яних водіїв, щоб хтось залатав озонові дірки і знищив пекло, щоб люди перестали відчувати біль, щоб на шаховій дошці життя стерлися всі чорні клітини. Він мріє відправитися в навколосвітню подорож, нагодувати голодних дітей, припинити всі війни, захоронити ядерну зброю, відпустити на волю усіх тварин із зоопарків... А ще – віднайти рецепт еліксиру щастя... Та на цьому Він враз зупинився, кинувши оком на годинник, Він заметушився. Розгубленим поглядом подивився на мене і став роззиратися по кухні. Щоб не змушувати Його шукати причину, аби піти, сама сказала, що вже пізно. Він схопив капелюха і попрямував до дверей. – Зідзвонимося, – сказав уже на сходах і зник у темноті, так і не запитавши ні мого імені, ні номера телефону. „Нехай у нього все буде добре”, – подумала я. А я... А я і завтра самотньо сидітиму біля під’їзду, проводжаючи свій одинокий гіркий листопад.

Олеся РУДЕНКО,

Рівне.