Рівне:

Перед останньою межею

Таке життя 25-окт, 2007, 12:219 prov 909
Тоді Віктор найчастіше запрошував до танцю Галину, мовчки розглядав її, немов бачив уперше. А після закінчення випускного вечора пішов проводжати її додому. Переходили кладкою широку водойму, що колись була річечкою, але волею меліораторів перетворилася на канаву. Раптом покликав дівчину, вона повернулася. І вони серед кладки стали цілуватися, а на сході народжувався ранок, як їхні палкі юні почуття. Пройшли роки випробувань їхнього кохання. Віктор і Галина у Рівному закінчили різні профтехучилища, влаштувалися на роботу і тільки тоді одружилися. Згодом майже одне за одним народилися двоє діток. На фоні внутрішньої гарячої атмосфери в інших родинах їхня сім’я цілком справедливо вважалася щасливою. Навіть дрібні конфлікти рідко відвідували оселю подружжя. Але, на жаль, доля розпорядилася жорстоко. За вікном на лагідному сонячному промінні настоювався квітневий ранок. Весняні пахощі проникали у похмуру, майже квадратну кімнату, збуджували зів’ялу, напівнемічну уяву. Віктор усвідомлював, що помирає. Його навіть довго не затримали у лікарні, а спровадили додому. Щоночі Віктор стогнав від нестерпного болю, пригнічуючи і так розгублену і засмикану дружину. А його вже ніхто не заспокоював, не втішав, не обманював, намагаючись відволікти увагу приреченого. Інколи, коли вистачало сили підняти повіки, дивився крізь байдуже віконне скло у блакитне весняне небо, чітко усвідомлюючи, що він уже ніколи не встане, що йому немає місця під сонцем. Здавалося, що навіть безхмарне небо, замучене болем, світилося незрозумілою тугою... Але ж йому лише тридцять два роки. Дітей забрала бабуся, щоб не лякалися запалих очей. Із мертвим приходять прощатися, а від нього, ще живого, їх ховають. Він потай кликав смерть, але вона не йшла. Ймовірно, вичікувала, коли у його очах виявиться відчай і страх. Але й страху уже не було, згинув разом із силою, здоров’ям, снагою... Напливав густий і важкий туман, який оповивав мозок. Вікторова свідомість провалювалася у безвість. Він розумів, що вже став для всіх зайвим вантажем, тягарем, безглуздою морокою. Ображався на дружину, нервував, коли вона все рідше і, він відчував, неохоче виконувала його прохання. А, можливо, й не прохання, а передсмертні примхи?! Принаймні, так йому здавалося, марилося, снувалося у хворому мозку. — Галино, — покликав Віктор дружину і не почув власного голосу. — Галино|. Невже не чуєш... — Що сталося? — вбігла Галина, на ходу витираючи рушником повні руки. — Пити захотів? Її запалі, колись карі очі ще більше потемніли. Пальці легко підняли безсилу руку Віктора, намагаючись відшукати пульс. А він уже й не пам’ятав, навіщо покликав дружину. Спробував згадати, але не зміг, не вистачило сили. — Ніяк не дочекаєшся? — нарешті запитав. — Пульс перевіряєш. Привези дітей — попрощатися хочу. Та й матері моїй повідом, скажи усю правду, відкладати далі нікуди... Галина відсахнулася, мимоволі відпустивши руку. — Навіщо ти так?! Як ти можеш? — очі її блищали сухо, без сліз, але з непідробним відчаєм. — А чому ти дітей від мене ховаєш? — Віктор спробував зіп’ястися на руки, але не зміг. Галина щось хотіла сказати, та тільки важко зітхнула і вийшла із кімнати. Він найбільше сумував за дітьми. Вони виростуть... Чи пам’ятатимуть батька? Адже ще маленькі... Валі — п’ять, а Оксанці три роки. Їх зовсім не пускають до нього. Вночі Вікторові привиділася ревнива сцена. Ось його поховають, закопають у сиру землю на Молодіжному, а його вродлива Галина відразу поспішить заміж. Разом із новим чоловіком кататимуться у його “Волзі”, розкошуватимуть, втішаючись, насолоджуючись життям, цілуватимуться, а він гнитиме у вічному і безпросвітному мороці. Від таких думок навіть у труні можна три рази перевернутися. Наступного дня Віктор, мобілізувавши усі сили, підвівся і сів. Стурбована Галина стояла поруч, щомиті готова виконати щонайменшу його забаганку. Він попросив дати синій спортивний костюм, через неймовірні зусилля вдягнувся, взяв ключі від гаража і важко почовгав до виходу. Галину, котра кинулася його супроводжувати, зупинив заперечливим жестом руки. Гараж знаходився за рогом будинку на відсталі якихось п’ятдесяти кроків від під’їзду, які для Віктора видалися сотнею кілометрів. Але одержимий внутрішньою енергією злості, він їх подолав без особливих зусиль, принаймні, так йому здавалося. Мовчки відімкнув гараж, зайшов, знесилено сів на старий диван і дивився на ще зовсім новеньке авто, яке ніби злорадно усміхалося сяючими фарами. Невидима сила раптово підняла Віктора з дивана. Він вхопив лома і почав гамселити ним вікна і корпус “Волги”. Скляні сльози розліталися довкола, скреготав і плакав під ударами метал. Чоловік прощався із заповітною мрією. Не пам’ятає, як повернувся додому, ліг у постіль. Галина нічого не знала, потай сподіваючись, що чоловіку трохи полегшало. А коли наважилася підступити — Віктор був уже холодний і застигло дивився крижаним поглядом у стелю.

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,

Рівне.
Схожі новини
Створення та просування сайтів Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Календар
«    Сентябрь 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930 
Вгору