ВТРАЧЕНІ ілюзії

Казали, що в Романа і Надії було чимало спільного, характерних рис, що внутрішньо єднали їх. Зовні різнило хіба лише те, що походили вони із сімей різного соціального прошарку, а це зовсім не відбивалося на взаєминах. У неї батько – військовий, мати – вчителька, його ж батьки з діда були робітниками, як кажуть, трудягами. А об’єднувало їх і справді багато чого. Наприклад, навіть те, що народилися вони у Рівному. І не тільки в один рік, а й одного дня. Приятелі інколи приязно жартували, що ця пара познайомилася ще в пологовому будинку. Хоча вперше вони зустрілися у дитсадку, бо навіть перебували в одній групі. А згодом доля звела їх в одному класі міської школи №12.
Тепер уже й неможливо з’ясувати, коли ж зародилася їхня дружба, яка потім якось непомітно переросла у палке кохання. Проте із одруженням не квапилися, як властиво багатьом сучасним молодим людям, немов би ще прискіпливіше вивчаючи один одного. А можливо, чекали, коли помудрішають молоді буйні голови, зміцніють характери, з’явиться певний життєвий досвід, конкретніше окресляться орієнтири майбутнього.
А коли закінчили інститути, влаштувалися на роботу у рідному Рівному і закріпилися у колективах – почали обережно говорити батькам про одруження. На той час Надія працювала у конструкторському бюро одного із підприємств обласного центру, а він на іншому заводі обіймав скромну посаду інженера.
У день свого народження, коли обом виповнилося по двадцять три – відгуляли весілля у колі рідних, друзів та близьких.
А коли замовкла весільна музика і стихли урочисті тости – розпочалися будні, інколи радісні, а частіше – нудні, сірі, одноманітні. Та спочатку Надія і Роман завжди знаходили вихід із становища, розраду для молодої душі, вміли змістовно провести дозвілля, бути життєрадісними, а тому завжди бажаними у колі друзів, самі залюбки приймали гостей.
А що вже пара була – не намилуєшся. Вона – висока, струнка, як кажуть, із довершеною фігурою, русява, вродлива. Він – кремезний, широкоплечий, спортивної статури чорнявий красень. Бувало, коли йдуть попід ручки вулицями міста – дехто заздрісно оглядався. А коли виходили вдвох із під’їзду – галасливі бабусі на лавочці враз замовкали, немов у рот води набирали. Здавалося, що кращої і щасливішої сім’ї не може бути у цілому світі.
Коли на світ з’явилася малесенька Наталочка – їхній радості не було меж. Батьки молодого подружжя допомагали няньчити і доглядати свою внучку. На честь цієї визнаної події батьки Надії розміняли свою квартиру і подарували молодій сім’ї окреме житло. Все йшло якнайкраще, здавалося, що доля посміхається молодим батькам, сама веде до щастя.
Тим часом заводське керівництво все частіше посилало Романа у відрядження. Він умів ладити з людьми, оперативно вирішувати найскладніші проблеми, як кажуть, був пробивним хлопцем.
Згодом відрядження стали затягуватися, інколи тривали більше потрібного. Частенько Роман повертався із них напідпитку, на запитання дружини відповідав в’яло і неохоче, а то й зовсім відмовчувався. Надія ж залишалася один на один зі своїми труднощами та численними клопотами про Наталку. Вона стала почуватися так, ніби у Романа немає ні її, ні доньки.
Коли Наталка підросла – Надія пішла на роботу. У колі співробітників, за службовими турботами вона стала почувати себе краще, розкутіше і легше, ніж дома, її складні стосунки із Романом ніби відійшли на задній план, хоча десь у підсвідомості відчуження наростало і боляче непокоїло.
Якось подруга Надії розповіла їй, що ніби Роман має коханку у Луцьку. Після тривалих роздумів, щемких душевних мук і вагань вирішила серйозно і на чистоту поговорити із Романом.
Але відвертої розмови не вийшло – чоловік відповів їй брутальною лайкою і обізвав пліткаркою... Після того довго не розмовляли зовсім, що утворило між ними величезну психологічну прірву, зробило чужими...
...Заяву про розлучення подавали дружно – вдвох. На суді сиділи в протилежних кутках зали. Вони вже не вважали себе подружжям, а людьми, які “не зійшлися характерами”. Після слів судді: “Ви вільні”, вони полегшено зітхнули і вийшли у барвисте літо, де цвів жасмин і розкошувало різноголоссям птаство.
“Вільні” й задоволені собою розійшлися у різні боки. Адже тепер кожнен сам собі господар – і сімейних обов’язків як і не було. Одній не треба готувати обіди, прати чоловічі сорочки, іншому можна приходити додому, коли заманеться, пиячити. А в дитячому садочку гралася, ні про що не здогадуючись, Наталочка. У той день їй виповнилося чотири роки... І вона хотіла, щоб ввечері тато й мама прийшли разом по неї і подарували їй велику ляльку...

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.