Інша зупинка

Колись чотири роки я прожила в районному містечку. Відтоді вже збігло шість довгих літ. Тепер волею долі їду сюди у службове відрядження.
В автобусі – гул голосів, людей – не пропхнутися. Нині базарний день. Благо, що я сіла на вокзалі, тож їду по-королівськи – сиджу. Біля мене – чиєсь дитя. Худорлявий хлопчина з вражаюче синіми очима.
– Сідай мені на коліна!
– Не хочу! – Не по літах серйозний хлопець, як на його шести- чи семилітній вік. Упертий. Його личко і особливо очі мені когось нагадують. Не диво. Може, я знаю його батьків? І я намагаюсь відгадати, кого такого знайомого нагадує мені це хлопченя.
“О, Боже, та це ж його (Його?) очі?” – немов блискавка, ударив здогад. Підвела погляд вище. Хлопчика притримувала за плече молода, та якась не по літах змучена жінка. Обличчя її також видалося мені знайомим. “Так, це справді вона, його дружина! А цей хлопчик, виходить, його син.”
Це таки була вона, твоя нинішня дружина! Коли я працювала у їхній школі, вона була ще дитиною. Здається, у сьомому класі. Які ж парадокси трапляються у житті!
Тетяна не впізнала мене, тож я могла роздивитися її зблизька. Обличчя жінки ніколи не знало макіяжу, а нігті – манікюру. Одяг на ній – джинси і кофтина – схоже, з гуманітарки. Вона тримається за поручень прямісінько перед моїми очима. Я дивлюсь на її руки і знаю, що на ній город і уся важка хатня робота. Благо, тобі пощастило, що вона безхитрісна й не хижа. Навпаки – добра й сердечна. Але й не Мавка. Звичайна собі жінка, земна. “А на вроду вона непогана. Може, навіть, краща від мене”, – піймала себе на грішній жіночій думці й спохопилася: “Пощо про це тепер?”
Місце поруч мене звільнилося і на нього біля вікна сів твій син. “Боже, біля мене сидить його дитя! А воно могло б бути моїм!” – та ця мимовільна думка тепер уже не спричинила бурі. Минуле вже так далеко. Я думала про матір цієї дитини. Вона могла б десь поїхати у велике місто, вступити якщо не до інституту, то принаймні до училища. Адже була талановита. Добре вчилася. Та, заледве закінчивши школу, вискочила заміж. За тебе! І вже п»ять років доглядає тебе, немов сестра милосердя. За це її поїдом їсть твоя матір, про сварливу вдачу якої ходили легенди ще тоді, коли ти парубкував.
А мій шлях і досі стелиться круто. Кохання – журавлем у небі. Недосяжним...
А, може, то мрії мої чи уявлення про щастя занадто рожеві? Але ж... тоді ти такий реальний, такий мій стояв переді мною зі збірочкою лірики Ганни Чубач.
Ти один з-поміж тих поодиноких диваків, хто у цьому цинічному світі ще любить вірші. Любиш, як я читаю. Пророкуєш мені велике акторське майбутнє, а я мовчки зітхаю. Адже скільки в закутках пам»яті віршів, яких так і не прочитано для жодного слухача, хоча кожен вірш завжди комусь призначався.
Ти це знав! Ти знав, що подарована тобою збірка зрушить бурю!
Для чого тобі було це робити? Аби вписати до реєстру своїх перемог іще одну галочку?!
А потім ми танцювали. І ніколи в житті, навіть від найпалкіших поцілунків я не відчувала більшого щастя, вищого блаженства, аніж від дотику наших долонь. Оця збірка на пам»ять і отой доторк долонь, рука в руці – це перевернуло усе моє життя.
“Боже, що це? Навіщо?” – і благословила цю мить, і не вірила, що це я, що це ти зі мною так близько. Я відчуваю твій подих, а перед очима невідступно твої гарні сині очі, всепромовляючі очі, і твоя усмішка, і цей солодкий дотик руки. Друга рука обвиває мій стан і ми вже не танцюємо, а, невагомі й невидимі, пливемо у безмежному просторі дивного почуття...
Як дорого я заплатила за це блаженство. Якби ти тільки знав. Якби знав...
Попереду – два роки, цілих два довгі роки лютої муки, страждань і самотніх ночей. О, ти про те не міг навіть здогадуватися! І ніхто не здогадувався, до чого доводила мене всеспопеляюча любов до тебе!
Пам»ятаєш оту високу тополю, що над дорогою поблизу автобусної зупинки? Там, прикипівши до широкого стовбура, злившись із ним воєдино, і міцно затискаючи у кулаці своє розбурхане серце, стояла я. Затамувавши подих, очікувала останнього вечірнього автобуса, яким зазвичай приїздив ти, і завмирала, коли чула твій голос, твій сміх. З автобуса купками висипали люди. А ти ж ніколи не бував сам: завжди йшов із кимось (а я люто ревнувала!). Спрагло ловила кожне твоє слово, мовлене не до мене.
Хіба це не манія, не хвороба?
О, як тяжко я хворіла тобою! Марила тобою. Навіть без надії. Засинала й прокидалася з твоїм іменем. Не було миті, в яку б я не думала про тебе. Ноги самі несли мене туди, де мав бути ти. Знаходила найнеймовірніші приводи, аби мотивувати свою появу поблизу тебе. А як ретельно готувалась до зустрічі з тобою! Витягувала з шафи увесь свій такий небагатий і невишуканий гардероб, а уява вже малювала образ, в якому ти не зможеш не звернути на мене увагу. Витончений макіяж. Хоч нічого зайвого. Лише підкреслю риси. Додам виразності очам. Розпущу волосся. І я вже схожа на Мавку, яка поспішає на побачення до свого Лукаша. Я й була тією Мавкою, бо у душі вирувала буря найкращих пісень, які призначалися тому єдиному, кого обрало серце... Пісні ті переповнювали мене вщерть, ось-ось розірвуть душу, вибухнуть риданням. Так зазвичай і було. Бо ти робив заклопотаний вигляд і уперто мене не помічав. А коли й помічав, то, окрім як здаля кивнути “привіт”, більше не знаходив приводу підійти. Очі ж твої промовляли протилежне...
Чи, може, то моя уява приймала бажане за дійсне?!
Насправді ж ти був метеликом, який легенько пурхав над цілим табуном яскравих самиць. Знав, що кожна з них хоче тебе, готова розпростерти обійми і буде втішена найменшим знаком уваги, малозначущим компліментом. Тебе це збуджувало і ти радо роздавав надії усім. Обходив тільки мене. Та ні, я не могла помилятись, я відчувала: все ж таки ти виокремлював з того натовпу Мавку!
Одного разу ти дав волю своєму серцю. Пам»ятаєш, як ми репетирували “Безталанну” і тією безталанною Софією була я, а ти був Гнатом? Усе, як у житті. Хіба тільки ролі переплуталися, бо я мала б тоді бути Варкою. Та у цій сцені мені хотілося ще і ще бути Софією. Адже за сценарієм ти брав мене, майже бездиханну, на руки і ніс, потім клав на тапчан і вимолював прощення. Гладив мої руки, обличчя, торкався усього тіла і я, за сценарієм непритомна, ледь стримувалася, аби не вибухнути справжньою пристрастю... Мабуть, і тобі ця сцена подобалася, бо одного разу ти, як істинний режисер, відпустив усіх акторів і ми, не змовляючись, залишились, щоб програти її іще. Вже удвох... І ти поніс мене за куліси...
Вже не треба було грати наші ролі. Ми могли в ту ніч належати собі самим і одне одному... Та щастя не може бути багато. То була мить. Гостра, як спалах блискавки. Ударив грім. Надворі й справді була гроза. І ти раптом стрепенувся, неймовірно злякався того, що сталося, заметушився, і так поспішав (утікав!), що прощальний цілунок замерз на твоїх устах, і я відчула лише холодний доторк. Так цілують мерців.
Добре, що я пішла тоді у грозову ніч сама. Добре, що та ніч була темна, сховала моє стривожене обличчя, яке випромінювало і щастя, і водночас – неймовірну безнадійну тривогу, яку сама собі не годна була пояснити. Уперше в житті я зрадила свого чоловіка. І уперше покохала так, як не кохала ніколи й нікого... Чому це сталося зі мною тепер? І чому ж тоді ти, Лукашу, так боїшся мене? Чому замість відкрити своє серце назустріч (адже ти цього хочеш?!), утікаєш від мене і стрімголов біжиш сам від себе? Не могла тоді розгадати цю загадку. Після того холодного цілунку відчувала себе проклятою. Злива пісень, що рвалися з душі, залишилися вмирати в мені не почутими, нерозхлюпані почуття, нерозтрачена ніжність прорвалися назовні риданням. Добре, що був дощ. І дощ, і мої сльози, і бурю почуттів сховала ніч.
Старі мости спалено. І назад мені вороття вже нема. Тепер вже не житиму так, як жила донині. Буду вірити, що і твоє серце стрепенеться, і ти сам почуєш його, підкоришся його велінню.
Як я чекала розлучення! Сподівалася, що це моє звільнення від осоружних кайданів розчахне для нас двері, де ми кинемося назустріч один одному.
Та цього не трапилося.
Я закаменіла в чеканні. Проходили дні, ночі, місяці. Не відчувала плину часу. Здригалася й напружувалася від кожного кроку за стіною.
Опритомніла від банального випадку: була пізня ніч, як хтось подзвонив у двері. Прожогом зірвалася, мов і не спала, кинулася відчиняти. Адже я чекала на тебе!
Натомість у двері влетів стривожений хлопець з твоєї роботи і закричав, що там таке, таке... Я не розібрала, що сталося, збагнула лише одне: він упевнений, що ти тут, у моїй квартирі!
– Даруйте, але ж його тут нема, – я була розгублена й спантеличена. Кому і чому спало на думку послати розшукувати тебе у мене? О другій годині ночі! Той хлопець не повірив, що тебе справді тут нема, як вітер влетів до кімнати, зазирнув до спальні. Лише тоді розвів руками. Йшов до дверей і все ще не вірив, що у цих стінах навіть не витає твій дух, адже ти ні разу так і не зайшов. Навіть удень.
Зачинивши двері за несподіваним нічним візитером, не зімкнула очей до ранку. Було неймовірно гірко.
А на ранок сусідська дівчина, яка була в ту ніч на дискотеці, розповіла мені про чергове банальне “чепе”, і у цьому ж контексті, де і з ким тебе знайшли. І з моїх очей спала полуда. Я була їй вдячна. Сказала собі: “Нещасна жінко! Пощо ти виснажуєш себе думками про того, хто не вартий твого мізинця! Пощо увінчуєш золотом свого серця того, хто щодня ґвалтує сам себе? Адже навіть не тебе він зраджує, а себе. Себе! Бо ведеться на поклик плоті, замурувавши у тій кам»яниці власне серце!”
Бог суддя. Він суворо покарав тебе за мене. А, може, й не тільки за мене? Пригадуєш, як ти поривався до столиці, мріяв про режисуру високого штибу? Ніщо тоді не обтяжувало твої крила. Ти був і талановитим, і вільним. А так і не злетів. У щоденній дрібній суєті й пошуках копійчини перестав думати про велике і твої крила втратили свою пружність. Ніхто вже не грав вистав, ти навіть не організовував концертів, і не тільки з причини, що тобі ніхто не виплачував зарплати. Не було з ким: аматори колишні роз»їхались по світах, по заробітках... Ти ж у свої тридцять сім невдовзі по моєму від»їзді одружився з юною дівою і прирік це миле створіння на страждання. Щоправда, вона народила тобі сина. І, мабуть, ти її любив, коли по стількох роках літання безтурботним метеликом нарешті одважився на одруження.
Що ж трапилося з тобою згодом? Кажуть, ти також десь їздив у пошуках заробітку. Хоч про твою хворобу ніхто нічого певного не каже. Навіть лікарі. Ти вже помирав. Та в останню мить доля змилостивилась. Може, заради цієї дитини? Тепер, прикутий до свого візка (не можу собі уявити!), ти хіба що належиш оцьому хлопчикові з твоїми синіми очима, який сидить поруч мене. Та чи належиш оцій жінці? Хтозна. Очі у неї такі сумні. І десь далеко. Та й чи належиш собі? Чи маєш щастя?!
Пригадуєш, як ми уперше зустрілися після того, як я виїхала з твого містечка? Вільних місць в автобусі не було, тож ми стояли, тримаючись за верхні поручні, на вибоїнах нас кидало мало що не в обійми одне одному, та моє серце вже тоді не здригалося. Натомість, ти був радий нашій зустрічі, розпитував, як і де я живу, на яких підмостках читаю свої вірші. Хвалився сином. А я уперше дивилась на тебе, як на стороннього, уперше могла вільно, без хвилювання й тремтіння в голосі розмовляти з тобою про будь-що. Просто так, аби згаяти дорожній час. Слухаючи тебе, думала: “За віщо я так кохала цього нічим не примітного, навіть не високого, а середнього зросту звичайнісінького чоловіка? Хіба що очі у нього гарні... Ваблять. І вуста. Та я вже звідала їх лід... Чи щасливий ти тепер?” Питання це крутилося на думці, навіть на язиці.
Та я не запитала. Кожен має своє щастя. Таке, якого вартий, на яке, зрештою, заслуговує. Та й чому це має мене тепер обходити?
Більше ми не бачилися.
Про твою хворобу, інвалідність і про те, що завжди запитуєш про мене, час від часу розповідали мені наші давні друзі.
За спогадами не помітила, як ми вже приїхали. Тієї тополі вже не було. Стирчав лише високий пень. З-під нього навсібіч – молоді пагони. Життя продовжується...
На зупинці серед людей – чоловік на інвалідному візку. То був ти, Марку. Відразу упізнала тебе. Змарніле, неначе в аскета, обличчя. Притрушене сивиною русяве волосся. Жилаві руки. Не такими вони були, коли ти був кумиром нашої, нехай провінційної, але завжди вируючої сцени, грав на гітарі, чудово співав, красивим широким жестом розкланювався перед публікою, що завзято аплодувала і твоєму таланту, і твоїй красі.
– Тату, тату! А мама мені ранця до школи купила! – до інваліда біг той хлопчик, який щойно зіщулено сидів поруч мене. Я побачила, як проясніло, посвітлішало від широкої усмішки (вона така ж гарна!) твоє обличчя, як підійшла дружина, допомогла розвернути твого візка, і усі троє ви повільно попрямували вулицею. Попереду, розмахуючи новим ранцем, підстрибував твій син. Він вже не був насупленим, як у автобусі, а веселим і пустотливим. Кожен має своє щастя.
Я не стала виходити на цій зупинці.
Моєю була інша.
Ганна ОЧЕРЕТ,
Рівне.