ПОРТРЕТИ У РАМКАХ ЛЮБОВІ

Днями журналісту і члену Національної спілки фотохудожників України Анатолію Похилюку виповнилося 50. З нагоди цієї непересічної події у фотогалереї обласної організації НСФУ відбулося відкриття персональної виставки художніх світлин ювіляра-земляка.
Про відкриття другої в Рівному персональної фотовиставки Анатолія Похилюка дещо пізніше. Наразі ж хочеться озирнутися на життєві та творчі шляхи уродженця села Гориньград Рівненського району.
Ця людина могла і не стати майстром художньої світлини, оскільки мама Анатолія Олена дуже хотіла, аби син пішов її слідами і став… медиком. Власне, так пані Олена і думала, спостерігаючи за вчинками і нахилами Анатолія. Насамперед помічала в синові таку рідкісну, особливо на нинішні часи рису характеру, як доброта. Мабуть, саме вона, доброта, підштовхнула юнака після закінчення школи вступити до Рівненського медичного училища, яке й успішно закінчив, здобувши фельдшерську професію.
Утім, на все життя запам»ятав Анатолій своє першокурсницьке шефство над одним із місцевих сільгоспгосподарств краю. Тоді майбутні медики поїхали допомагати селянам виконувати польові роботи. Зазвичай Анатолій, який до цього вже мав у своєму користуванні вітчизняну “Смєну”, прихопив із собою на поле щойно придбаний “ФЕТ-4”, бо хотілося щось принагідно зафіксувати на плівку для самого себе, для однокурсників. І треба ж було такому статися! Колгоспний трактор закермував у те місце, де хлопець поклав свій фотоапарат! Поки зрозумів, що сталося, від чи не найдорожчого майна залишилася лиш вм»ятина на сирій землі…
Батьки хлопця тоді не дали синові впасти у відчай. Анатолій невдовзі обзавівся новим фотоапаратом. А відтак ще більше прилучився до фотографування.
– Виходило по-всякому, – пригадує Анатолій Похилюк. – Але ті, кому показував свої світлини, помічали в моїх роботах “авторський почерк”. Полягав він у прагненні зафіксувати на фотоплівку ту чи іншу людину, тварину, птаха чи саму краплю природи такою, яка вона є, але якою інші те все не помічають…
Зрештою, цей талант Анатолія автор цих рядків помітив на власні очі дещо пізніше, коли фотомайстер уже став справді фотомайстром. Працювали тоді ми обоє у представництві всеукраїнської газети “Експрес” у Рівному. Анатолій – фотокореспондентом, а я – журналістом. Послали нас якось готувати матеріал про вирощувальника гливиць у Радивилівський район. Дісталися ми легковиком у райцентр заздалегідь. Поки я розшукував майбутнього героя нашої газетної оповіді на місцевому хлібопереробному підприємстві, Анатолій часу не гаяв. Він зайнявся знайомством із тутешнім краєвидом. Щось фотографував, а щось ні. Коли ж ми завершили зйомки та інтерв»ю в грибному парнику радивилівця-любителя і вже збиралися повертатися додому, Анатолій раптом звернув мою увагу на осінній розлогий каштан. Диво-каштан. Ще б пак! Адже на його гілках поруч із плодами красувався… весняний цвіт! Де і коли таке побачиш? Аномалія? Попередження природи про щось?.. Хтозна. Але незвична картина. Миттєво запрацював японський “Кенон” Анатолія. І під таким кутом зору, і під іншим. На тім і облишили дерево-загадку.
А коли зайшли перед дорогою пообідати в маленьке кафе, Анатолій знову схопився за фотоапарат. Я придивився, що він знімає. А об»єктив ловив досить щемливу мить, коли на крісло викарабкується симпатичне кошеня, намагаючись розгледіти на нашому столику подані страви. Фотомайстер і собі викарабкався на сусіднє крісло – і кілька разів натиснув на кнопку апарата, після чого задоволено посміхнувся, проказуючи:
– Здається, сьогодні це в мене друга вже удача!..
Ці дві світлини пізніше стали учасницями першої персональної фотовиставки Анатолія Похилюка в Рівному. Під час її оглядин я помітив, як відвідувачі смакують неповторною миттю краси й неймовірності, зазираючи в очі симпатичному кошеняті та зненацька розквітлій гілці осіннього каштана. Мені тоді мимоволі додалося якоїсь маленької гордості: як-не-як, свідком творення цих дивинок був першим.
Таких оригінальних робіт сьогодні в Анатолія Похилюка – не одна сотня. На них – життя, яким воно є. Але підмічене тільки ним. Серед художніх світлин – портрети старих і малих поліщуків, краєвиди Рівненського Полісся, брати наші менші, спортивні епізоди, митці, політики… Роботи – різночасові, різнотемні, різнопланові, кольорові і чорно-білі. Саме 90 таких робіт і виставив фотохудожник-ювіляр цього разу на оглядини своїм шанувальникам. Чи не заголовною серед них була світлина, на якій лагідно усміхається старенька Анатолієва мама. У квітчастій українській хустці, з мудрістю в очах і з маленьким смутком, що хвильками набігає на помережане густими зморшками ясне чоло… Мабуть, зроблене це фото було трохи раніше, коли пані Олена журилася на кілька літ менше. Бо ж бачу її перед собою, як найпершу гостю фотовиставки – маленьку, але сильну духом і думками. Але жура своє діло робить. Її жінка не приховує, приступивши самовільно, поки розпочнеться офіційне відкриття творчої події, до обов»язків екскурсовода для таких допитливих, як це я. Зрозуміло, не все може пояснити, не всіх героїв синових світлин упізнає. Та любується мистецтвом, схрестивши на грудях свої стомлені і спрацьовані руки…
Мимоволі і сам проймаєшся отим проникливим поглядом у минуле і нинішнє, зазираєш у завтрашній день. А завтрашнього на світлинах Анатолія Похилюка – чимало. Воно проглядається найперше в портретах повсталого київського Майдану, тоді ще кандидата в Президенти Віктора Ющенка, рядових учасників боротьби проти кучмізму…
Відкрив виставку голова рівненського фотоклубу “Час” Сергій Бусленко. Теплі слова про творчість фотохудожника-ювіляра мовили голова облдержадміністрації Василь Червоній, письменник Віктор Мазаний, спонсори виставки. Та найбільш хвилюючим видався виступ-молитва мами автора фотовиставки. Свою дяку і заповідь водночас вона проголосила у формі власних віршованих рядків, де Бог, Любов і Доброта кланялись присутнім і просили їх жити заради України.
На цій же виставці я запитав Анатолія Похилюка:
– Чому твої, друже, роботи без підписів? Це робиш ти навмисно?
Фотохудожник-ювіляр відповів також запитанням:
– А навіщо нав»язувати глядачеві свої думки?
Що ж до, так би мовити, позафотографувального часу митця і журналіста, то і він служить Доброті, оскільки за професією Анатолій Похилюк – працівник швидкої допомоги. Власне, і медицина, і мистецтво рятують-таки цей непростий світ.

Юрій БЕРЕЗА,
Рівне.