Батько і син стали чужими

Наразі Юхим уже й не пам’ятає скільки йому років: сімдесят вісім чи вісімдесят два. Та, власне, особисто для нього це ніякого значення не має.
Він усе життя був при якійсь справі, ревно дбав про добробут сім’ї, благополуччя і заможність єдиного синочка, задля якого міг пожертвувати всім. Навіть коли вийшов на пенсію, намагався не сидіти, склавши руки. Як завжди, наполегливо і старанно займався якимись клопотами. І не тільки, щоб мати приварок до сімейного бюджету, а, передусім, щоб душа не заскорузла в одноманітті і байдужості.
Андрій чимало успадкував від батькового характеру. Але ретельність і наполегливість Юхима не йде ні в яке порівняння із синовою. Як мовить народна мудрість: горобець — птах, і орел — птах. Та ніколи не досягти горобцеві тих висот, яких сягає орел.
Як розповідають знайомі, Андрій — взірець пунктуальності та порядності. І люди, яким доводилося мати із ним справу, завжди хвалили його.
І одного фатального дня між батьком та сином пробіг той віртуальний чорний кіт, який приносить чвари і розбрат. Не будемо конкретно вдаватися у подробиці конфлікту, як і в його причини, хоча їх реально й не було. Проте старий і Андрій прискіпливо намагаються знайти їх чи хоча б вигадати — для них це найголовніше, вважають сперечальники.
Людям, які спілкувалися хоча б із одним із них, відразу стає зрозумілим, що все це другорядне. Бо справжні причини криються не в зовнішніх обставинах, а в стихійних, не керованих здоровим глуздом почуттях, які виникають на грунті егоїстичних претензій. І вся біда в тому, що ні батько, ні син не усвідомлюють другорядності зовнішніх факторів, упереджено і запально аналізуючи вчинки один одного. При цьому не здогадуються критично оцінити свої власні.
Родинні протиборці не можуть збагнути найголовнішого: у конфліктних ситуаціях насамперед необхідно проаналізувати власні вчинки. У взаємостусунках батька і сина невідомо куди дівається мудрість старості і твереза розсудливість зрілості.
Андрій бачить у батька вади, які, на його думку, дають йому моральне право абсолютно ігнорувати синівській обов’язок. Ні, не юридичне право, юридичне він не переступив ні на міліметр. Кожний його крок, кожне слово виважене й узгоджене із юридичним правом.
— Це не той випадок, коли слід керуватися юридичним правом, — зауважують Андрієві. — Суд може примусити вас матеріально забезпечувати батька, але ніякий суд не примусить любити його або поважати у ньому людину, рідну вам.
— Він сякий-такий. Чарку п’є...
— Можливо, хоча ніхто, крім вас, цього не стверджує... Чи не здається вам, що батька просто пізно перевиховувати?! І що немає іншого виходу, як змиритися із його вадами?
— Він і з матір’ю не мириться...
— Але ж саме батько так багато зробив для вас. Батько і мати разом зростили, виняньчили, виховали вас, врешті, допомогли здобути вищу освіту. Чи ж справедливо беззастережно зайняти сторону одного і повернутися спиною до іншого, замість того, щоб стати посередником у незгодах батьків.
Андрій вважає, що піднявся значно вище батька, він людина інтелектуальна, впевнена у собі, міцно стоїть обома ногами на твердому грунті.
Андрій приваблює прямолінійністю, здоровими, тверезими міркуваннями і тим викликає симпатію. Спершу не звертали уваги на те, що його думки абстрактні. Та коли життя вимагає здорового глузду або хоча б співчуття до конкретної особи — рідного батька — син не може відступити від абстрактного ідеалу і піднестися до найвищого прояву людяності. До здатності вибачити, простити, поступитися невеличкою часткою свого достатку. Йдеться також про поблажливість до тих вад, із якими можна лише примиритися. Скажімо, про старечу забудькуватість. Але Андрій і її ставить у вину батькові і не прощає.
Для того, щоб простити, йому треба поступитися невеличкою часткою матеріального достатку.
— Я його здобув своєю працею, то чому повинен розкидатися?
— Не все своєю. Частину ви одержали від батька. Але ви розумієте, що зараз йдеться не про це.
— Непорядно вимагати повернути те, що колись віддане добровільно.
Ми повернулися до відправної точки нашої розмови. За лісом дерев не видно.
Юхим прожив нелегке життя, витримав безліч випробувань, які випадають не кожному. І він витримав! Андрію кажуть: він витримав. А ще кажуть: невже ми дійдемо до того, щоб судити старість. Старість — ні. Але батька треба. Він сина знати не хоче. Дай мені те, що мені потрібно, і я тебе бачити не хочу, він посилає прокляття на синову голову, його не ображає відсутність синівської прихильності, а тільки синова скупість.
Юхим позбавлений такту і сімейної гордості, що змушує людей приховувати родинні незгоди, не виносити сміття з хати. Він озлоблений і навіть знаходить нездорове задоволення від того, що привселюдно ганьбить сина. Юхим оживає і розчулюється, коли чує про нащадка погане слово. І не може терпіти, коли хтось розповідає про синові позитивні риси. Йому це — сіль на рану, а лайка на адресу сина — животворний бальзам на душу.
Вони стали чужими один одному і винні самі. Але винне і їхнє оточення: родичі, сусіди, знайомі, Андрієві співробітники. Більшість із них вважає за краще не втручатися у їхні стосунки.
Але промовчати, пройти повз них — найлегше. Не треба ні зусиль, ні наполегливості, ні мужності. Не чіпай нікого — тебе не зачеплять. Але чи підходить ця обивательська мудрість тоді, коли не можуть налагодити стосунки батько і син?!
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.