Великий Тарас справді був кобзарем

Якось відвідав урок літератури у п’ятому класі однієї з корецьких шкіл. Молода вчителька дохідливо розповідала учням про нелегку долю нашого національного генія. Доповнила уривки з повісті Степана Васильченка цікавими ілюстраціями, допомогла вирізнити портрет малого Тарасика. Наприкінці уроку хтось із допитливих школярів поцікавився: А чому Шевченка звуть Кобзарем?”. Педагог пояснила що Тарас Шевченко... гарно грав на кобзі. Ще й послалась на картину місцевого художника Анатолія Шумейка, виставлену в універмазі, де поет зображений у національному одязі на березі Дніпра зі старовинним інструментом у руках.
Ох і дісталось учительці за це пояснення від інспекторки райвно! Хіба їй не відомо, що йдеться про символ, що кобзарі в минувшину були вісниками, їх чекали в кожному селі як своєрідних глашатаїв. У створених народними співцями думах, історичних піснях, у манері виконання (часто езопівською мовою) формувалась тоді національна ідея України – зброя, повірте, грізніша, ніж палкі заклики вождя червоних із броньовика. Перед тим, як виступити проти польських панів, Богдан Хмельницький розіслав кобзарів у всі кінці уярмленого краю, аби піднімали народ на боротьбу. Тому й Шевченко, бажаючи згуртувати націю, назвав свою книгу багатозначно — „Кобзар”.
Обурена дама ще довго доводила, що тоді Україна була нещасна й бідна, а кобзарі – переважно сліпці. Кобзарство було кастою, мандрівні музиканти мали власну кодову мову, церква вважала їх знахарями. Навіть будучи незрячими, вони залишалися надзвичайно комунікабельними і співали про події, що відбувалися на другому кінці землі. Можна було посперечатись із представницею райвно і щодо романтичних чи сфабрикованих жебраків-кобзарів та їх поводирів, нечесаних і в порваній одежині (батьки віддавали не зайві роти із багатодітних сімей, а допитливих, розумних підлітків, які хотіли пізнати світ). Та найперше, що сказав молодій вчительці, було: „Не переймайся так критикою, бо маєш рацію. Тарас Шевченко справді грав на кобзі”. І мав підстави для такого твердження.
В Україні з давніх-давен творців священних пісне-співів, своєрідних молитов-славлень світлої сили першотворення, Сонця й Землі, називали співцями. Цим священним ім’ям найменували кобзарів. А позаяк Шевченкова поезія має силу моральну, одвічної пісні-молитви, пісні-оповідниці правди, провісницького творчого духу, сутність якої найповніше виявилась у образі народного співця кобзаря, то священним іменем назвали й самого її автора. Прикро, та кобзарство нині перебуває на межі зникнення. Мало лише прославляти й оплакувати це глибинне духовне явище в житті нашого народу. Насамперед, слід зрозуміти, що воно – хранитель генетичної пам’яті й народної моралі, будитель совісті, а піснетворці-відуни були провідниками достовірного знання, що відкривало людям шлях життя в істині. Нагадаємо, що таку духовну функцію в давньоіндійському арійському суспільстві виконували „каві” (звідси сучасне індійське „каві” – поет), у древньогрецькому „рапсоди”, у давньоскандинавському „скальди”, у давньослов’янському „бояни”, у айзербайджанців „ашуги”, а в казахів „акини”. Власне, всі вони – хранителі родової генеалогії. У давньоарійській мові губляться корені слова „бандурист”, етимологічно споріднений синонім „кобзаря”. А первісною була форма „панддарріш”, що збереглась у перській (таджицькій або фарсі) мові, і означає не що інше, як „віщий співець-провидець”, бо „панд” – це „провідництво”, а „дар” – „відун”, „ріш” – „співець-мудрець”. Отже, „бандура” – „віща порадниця-нарайниця”.
Українське кобзарство – форма безписемної передачі знань минувшини; кобзарі-бандуристи не славили владарів, не вихваляли по-блюзнірськи мученицького геройства рабів, а будили людську совість, славили волю. Таку духовну функцію виконує у нашому житті Шевченкове слово. Тому маємо право ставити знак рівності між поетом-спіцем і Кобзарем. До речі, ці слова знаменують і особисте, безпосереднє прилучення Шевченка до таїн кобзарства. Влітку 1996-го в Корці проходило літературно-мистецьке Шевченківське свято. В концерті виступав артист Чернігівської обласної філармонії, лауреат сьомого Міжнародного фольклорного фестивалю Придунайських країн, дипломант першого ступеня конкурсу вокалістів „Київська весна” Василь Нечепа. Цікавою вийшла розмова з небайдужим пропагандистом народної творчості про її першоджерела, намагання окремих горе-виконавців підмінити глибинне, справді яскраве мистецтво творами-одноденками. Відомий артист, удостоєний пізніше Державної премії імені Шевченка, трепетно говорив про необхідність оберігати від намулу все, що складає історичну спадщину великого народу. Є речі, до яких не можна ставитись без хвилювання. Отоді я і почув від гостя цікаву історію: пану Василю випало почесне право першим зіграти в офіційному концерті на тільки-но відреставрованому торбані, що належав Тарасові Шевченку.
Півстоліття пролежав музичний інструмент у запасниках Роменського краєзнавчого музею. Під час війни було не до нього. Потім страх „як би чогось не вийшло”. А час робив своє: зникли струни, загубились кілочки, шашіль нищила деко і корпус. Митці зі столиці, Харкова, Чернігова, Ромен забили тривогу, не піддались на запевнення авторитетів, що інструмент не повернути до життя. Завідувач фондами музею Григорій Дуброва дізнався про збирача пісенної творчості Василя Нечепу, поділився своїми болями. Кобзар порадив залучити до реставрації майстра Олександра Шльопчика. Склали дефектну відомість, вирішили фінансове питання.
Майже рік відновлювали торбан. Його розібрали, вичистили, вирівняли вижолоблені деталі, переклеїли наново, поточені шашелем замінили (корпус зібрано із 34 кленово-яворових клинців лекалоподібної форми). На горищі Казанської церкви у Чернігові відшукали суху ялинову дошку – з неї вийшли якісні ставки на деку. Залишили первісні гриф, усі 34 клинки корпусу. Правда, поставили нові кілочки та струни. До речі, потрібні жильні струни: втор, боярки, верхні боярки — й приструнки роздобули в Полтаві.
Як потрапив Шевченків торбан до музею? Неподалік Гомен, поблизу села Глинського на хуторі жив відомий філолог, знайомий Кобзаря, палкий шанувальник і збирач його творчої спадщини Г.С. Вашкевич. У його архіві зберігались деякі автографи творів поета, зокрема „Гамалія”, „Тарасова ніч”, „Марку Вовчку”, фотокартки, копія посмертної маски. Вашкевич допомагав видати „Кобзар” (1867), влаштовував „Шевченківські виставки”. А ще в його колекції згадувався торбан. І коли у 1918-му в Ромнах відкривали пам’ятник Шевченку, Вашкевич подарував інструмент місцевому кобзареві Мусію Олексієнку, а той у ювілейні дні 1939 року передав його в музей.
Та чому ж все-таки „торбан”, а не „кобза”? Дехто, мабуть, вперше почув таку назву. Тим більше, що вже у ХІХ столітті цей інструмент вийшов із вжитку. Належав, як і кобза та бандура, до лютнеподібних інструментів. Створений на основі італійської басової лютні, яка має назву „теорба”, „торба” чи „туорба”. До України нібито завезений козаками-бандуристами, які перебували у Франції під час англо-французької війни. Дещо удосконалений, був досить популярним серед панівної верхівки суспільства. Мав, як і кобза, бандура, балалайка, мажорне звучання. Його небезпідставно вважали „удосконаленою бандурою”, інструментом, що поєднував у собі гуслі та кобзу.
Можна припустити, що первісно торбан (у дохристиянську добу) мав ритуальне призначення. А звідси – недалеко до слів „требан”, „требон”, „тербан”, „турбан”, що перегукуються з „трембітою”, значення якої переважно ритуальне. Дехто доводить, що саме на торбані грав боян зі славнозвісного „Слова о полку Ігоревім” („турбай”, „турблай”, „турбоян” – „боян”).
Оцей відреставрований торбан дорогий тим, що його торкалися пальці великого Кобзаря. У чистому голосі інструмента оживає душа народна, одзиваються до слухачів віки. Вмій тільки слухати нелукаву та нев’янучу славу минувшини.
Підготував Василь ЯНОШІ.