Прийшло каяття — та нема вороття

Баба Катя довго придивлялася старечими присліпуватими очима до темного жіночого силуету, що вже декілька годин блудкав поміж могильними хрестами. Був робочий день — жнива, похоронів у селі вже давненько не було, тож бабу Катю зацікавила людина, яка стільки часу віддавала царству мертвих в такий напружений час. Втомившись від здогадів, старенька почалапала до таємничої гості.
Біля занедбаної могили сільської вчительки, спершись на ціпок, немов дрімала стара-престара жінка. Всім своїм виглядом вона показувала, який неприємний їй Катрин прихід. Але раптом якийсь вогник мигнув у маленьких вицвілих очицях.
— Настя? — немов вгадала Катерина. Справді, перед нею стояла подруга її молодих літ, циганка-красуня, яку добре знали по всіх навколишніх селах, бо займалась гаданням та ворожбою.
— Хотіла сам на сам з Богом погомоніти перед смертю, — прошамкала стара чаклунка. — От у свідки ще Тетяну взяла, — кивнула на портрет красивої молодої жінки на могильному пам’ятнику. — Але, видно, Бог послав тебе, щоб прийняла мою сповідь… Нагрішила я за своє життя, ой і нагрішила. Боюсь, що й земля мене не прийме…
— А в церкву?... — почала Катерина.
— Ат! — махнула рукою Настя. — Пізно! Я ж і нехрещена навіть. А душа болить, стогне. Ночами не сплю, знов і знов перевертаються в пам’яті давні події…
Настя жила з бабусею. Батька ще до її народження зарізали під час п’яної бійки, а 15-річна мати померла під час пологів. Баба після похорону єдиної дочки так і не намагалася навчити онучку сміятись, радіти сонцю та любити людей. Саме їх вона звинувачувала в своєму нещасливому житті, яке поклала на жертовник мстивої ненависті до всього і всіх.
Заробляла на прожиття картами та ворожінням, перед смертю передавши своє чорне ремесло онучці.
Висока, струнка, з вогнем у чорних очах і довгих, до колін косах, Настя притягала до себе парубочі погляди. Та якийсь злий фатум супроводжував її ще від народження. Ніколи не знала спокою душевного, в серці постійно боролись сили добра і зла і чомусь завжди перемагали останні. Коли вперше побачила Івана, сказала:
— Будь моїм!
Та повстала проти їх кохання вся його рідня. Іван був єдиним сином. Ще в сім’ї було три старші заміжні сестри. Достаток, розмірений ритм життя, чіткі обов’язки кожного члена великого роду навідріз відкидали кровне єднання з циганкою.
Іван розривався навпіл. Боротьба втомила його, бо від природи був тихий і нерішучий. Сльози батьків тяжким каменем давили на його серце. Іван боявся і нестримного темпераменту красуні смуглявки, а ще більше його лякало її таємниче заняття: колоди карт, пучки запашного зілля, магічні закляття, що робили людей безвольними виконавцями її волі.
Настя добре розуміла, що Іван сам не наважиться піти проти волі батьків. Хотіла зізнатись, що вагітна. Але вчасно стрималась, розуміючи, що в цій ситуації це лише ще більше вразить його.
Іван був завзятим рибалкою. А віднедавна це було його єдиним заняттям. Він закинув турботи про господарство і, втікаючи від нелегкого вибору між любов’ю Насті й обов’язком і повагою перед батьками, цілими днями і ночами пропадав на річці.
Настя напружено чекала. Та карти сказали, що чекання те марне. Іван ніколи не буде її. Це так вразило дівчину, що вона вирішила повстати проти долі. Темними ночами потрісканими від хвилювання та ненависті устами шепотіла старовинні любовні магічні закляття, варила відвари-привороти, що навічно привернуть до неї коханого.
Та Іван не з’являвся. Пішла до нього сама. Поїла його звареним любовним трунком, спрагло цілувала, пригортала до серця. Дрімотний, спокійний сон оповив обох. Розбудили крики, вереск — біля протилежного берега топилось якесь хлопченя. Не роздумуючи, Іван кинувся на допомогу. Якась незрозуміла в’ялість скувала його руки та ноги. Холодна вода, швидка течія і ридання Насті були його останніми враженнями у цьому житті.
Так і не судилось Насті щастя. В темному мороці ночі народилась її недоношена дитина. Сама поховала її — тайкома від людей, боячись нового поговору і випробувань. Так у її життя прийшли відчай і самотність. А ще ненависть до людей, яким мстила за себе, матір, бабусю, все життя.
Дісталось і Катерині. Хлопець, який їй дуже подобався, дружив з іншою дівчиною. Настя пообіцяла «привернути» Миколу. І справді, почав хлопець вчащати до Катрі. От тільки тривало це недовго: тільки запідозрив, що дівчина вагітна — втік на заробітки. А Катерина від тих «приворотів» надбала сина без батечка та злого ворога на все життя — оту колишню суперницю, яку Микола, як і її, покинув.
Настя немов читала її думки:
— Дісталось і тобі від моїх «експериментів». Та от Тетяна постраждала найбільше, — кивнула на портрет на могильному пам’ятнику… До схід сонця на Івана Купала шукала Настя «магічне» зілля. Несподівано наштовхнулась на закохану парочку, що обійнявшись, зорювала в копиці запашного сіна. Настю вразила надзвичайна краса і дівчини, і хлопця: вона — світловолоса, з очима, що кольором нагадували фіалки, ставна, пружна, налита життєвими соками. Мов достигле яблуко, і він.
А через декілька місяців світлокоса красуня уже благала Настю про допомогу. Приїхала у сусіднє село вчителька. Звати Тетяна. Кажуть, красуня небувала, горда, неприступна. А для Василя це немов виклик. Звик, що будь-яка дівчина за щастя мала б стосунки з ним. А тут така неприступність і холодна зневага.
Забув Василь свою синьооку Марту, як у вир з головою кинувся у нове кохання з Тетяною. Таки впокорив горду красуню, яку здалеку закинула доля у це глухе поліське село. Не допомогли ні карти, ні закляття любовні Настині. Відгуляли Василь з Тетяною весілля, зажили в любові і злагоді.
Та ненадовго. Вагітна Марта вирішила позбутися дитини. Якого тільки зілля не давала їй Настя. Та нічим не могла зарадити. Стогнучи, сховалася Марта в Настиній занедбаній хаті. Тут і народилась її донька. Як глянула Настя на дитя — вся змертвіла: таку каліку не могла б вигадати найвибагливіша фантазія.
— Від зілля! — блискавкою шугнула думка. І вирішила вбити страшну каліку, ховаючи від людей свій та Мартин гріх.
Після пологів Марта втратила розум. Бродила лісами, полями та лугами, шукаючи Василя та дитину, яку так і не змогла взяти на руки, пригорнути до серця, яка б могла стати розрадою і надією в житті.
А Настя, дивлячись на Марту, пригадувала своє життя. І тяжко страждаючи, знайшла вихід своїм негативним емоціям. Всі свої знання, досвід і ненависть направила проти Тетяни і Василя.
— Щоб не знав спокою ні вдень, ні вночі, — шепотіли її холодні вуста.
І справді, не мав спокою: то тікав від Тетяни, то повертався. Кидав дітей-байстрят, які так рясно вродили на його життєвому полі, не любив і не розумів їхніх з Тетяною дітей.
Щоб дітям твоїм ні щастя, ні радості, — злобствувала Настя. Ох і зазнали болю та страждань дочки Василеві та Тетянині. Все мали — сім’ю, роботу, достаток. А ще більше суму, невдач та печалі, які не знати звідки брались. Лиш Настя знала.
— Щоб повзала від болю, а він через тебе переступав, — заклинала Настя Тетяну.
Повзала нещасна, вмираючи від раку, по домівці. Молила смерті. А Василь, одягаючись біля дзеркала на побачення з новою коханкою, байдуже переступав через скарлючене тіло і йшов у ніч насолоди і нових вражень.
Побачила Настя «плоди» своєї праці на власні очі, бо з роками занепало її ремесло. Все менше було бажаючих продати їй душу. Тож ходила по хатах, як заведено в циганському таборі. Ходила сама, бо з своїми ніколи не зналась.
Так і до хати Тетяниної потрапила. А як побачила її муки та страждання, аж на коліна впала.
— Що ж ти не спиниш мене, Боже! — застогнала. Дай мені смерті, змилуйся, звільни білий світ від моєї злоби і ненависті.
З того дня почались її прозріння. З ночі в ніч приходили до неї жертви, яким знівечила життя. Найбільше жаліє Тетяну. Відчуваючи скору смерть прийшла на її могилу — занедбану, забуту. Розлетілись діти, помер уже і Василь, таки відшкодувавши добряче перед смертю за свої гріхи. Ледь переставляючи ноги, старий, немічний ішов до церкви, вимолюючи в Бога прощення. Поховали його біля роду. А Тетяна лежить сама — так захотіла. Лише колишні учні приносять улюбленій вчительці чудові вінки та букети троянд.
А Настя не матиме і такої уваги. Не залишає після себе ні коріння, ні насіння. Лише ненависть та злобу сіяла на цьому світі, тож не надіється ні на добру згадку, ні на прощення людське.
Перебираючи заплутані стежки свого життєвого шляху, все більше прихиляється серцем до Ісуса, чистота, добро і справедливість якого цілющим нектаром заліковують її криваві душевні рани.
На краю холодної могили віддає свою чорну душу в його зранені милосердні руки. Каяття грішника…Воно так часто відкидається людьми. Але милосердний Той, хто віддав Себе, викупляючи нас із тенет гріховних пристрастей, Хто все розуміє і вміє прощати…
Людмила Давидюк,
с. Велике Вербче
Сарненського р-ну.