Врятував дітей на очах байдужого натовпу

Мешканцю міста Березного Івану Галагузу відрахувала доля вже 60 літ. Жив, як усі його земляки, весь час сумлінно трудився, аби мати хліб на столі і до хліба, садив сад і виховував дітей. Ніколи не зганьбив, не осоромив свого доброго імені, ніколи не пхався у передні ряди, але й не любив пасти задніх. Про таких у народі кажуть: звичайний чоловік, хоча ніхто не відає, який у ньому душевний скарб таїться...
А оце весною про Івана Галагуза раптом заговорили і не тільки у рідному райцентрі, а й далеко за його межами. Чого б це? Адже він не відомий політик, не славетний спортсмен і навіть не поп-зірка. А причиною неочікуваної популярності став його мужній вчинок, завдяки якому він зумів визволити із водяної пастки трьох підлітків, котрі знаходилися на межі між життям і смертю...
…У той квітневий день Іван Галагуз виїхав із дому підводою, запряженою кобилою Мальвіною, в післяобідню пору, щоб до сутінків привезти до садиби сіна. Коли дістався до містка через річку Случ, побачив на березі натовп – осіб із півсотні стояло на березі, махали руками, щось голосно вигукували. Але, під’їхавши ближче, чоловік застав незавидну картину. Річка, яка ще вранці спокійно несла свої води, враз розлилася, оскаженіла, вийшла з берегів і повінь прибувала щохвилинно. І в епіцентрі бурхливої стихії, метрів за сто від берега, мало не по шию у воді бовталося троє хлопчаків.
Люди із натовпу давали підліткам поради, “цінні” вказівки, які здебільшого суперечили одна одній. Але ніхто й не поворухнувся, щоб ступити крок у холодну воду, зробити бодай найменшу спробу для порятунку дітей, які потрапили у скрутне становище. Це чи не найбільше стурбувало, а, може, й розгнівило їздового: невже у юрбі жодного сміливця — лише порадники.
Здавалося, що серед натовпу царює холод, морок і запустіння. І ніхто не зрушить з місця, доки нещастя не торкнеться його власної шкірки. Адже, нічого гріха таїти, більшість стоїть тут через нездорову цікавість. Таких ґаволовів і за вуха не відтягнеш від місця незвичайної події: аякже, і він там був присутній. А декому взагалі хочеться на чужі муки подивитися. Можливо, якби якийсь керівний ідіот запровадив у нас публічну смертну страту, квитки у перший ряд біля лобного місця можна було б дістати по великому блату... А що ж, щемке видовище!
Пан Іван на мить застиг, оцінюючи нестандартну ситуацію. Хлопчаки у справжній пастці, що загрожує не лише їхньому здоров’ю, а й життю. Тим паче, що вода почала прибувати на очах, а течія набирає швидкості, несучи стовбури дерев, величезні пеньки із розкарячкуватим корінням. Ситуація вимагала дії: підлітків негайно рятувати потрібно, а не безглузді вказівки давати. Галагуз гукнув до натовпу: “У кого мобілка є ? Подзвоніть рятувальникам!” Але байдужа юрба, немов заніміла, жодного звуку у відповідь. І терпіння у чоловіка лопнуло: сам вплав на порятунок не міг кинутись, здоров’я не дозволило, бо інвалід з дитинства — права нога зовсім не згинається. Фізично не витримає такого навантаження.
Тоді Іван Галагуз рішуче вйокнув і спрямував свою Мальвіну у мутне річище Случа. У ту вирішальну мить надіявся на Бога, власну інтуїцію, Мальвіну і знання довколишнього рельєфу: із дитинства йому був відомий кожний горбик та виямок, і, здавалося, навіть кожна піщинка. Проте загроза існувала немала — могло десь вимити дно, протаранити стовбуром.
Коли підвода по драбини сховалася у воді, хтось із юрби злорадно вигукнув:
— Куди ти, дурний Комендюк, прешся?
Комендюк — так земляки по-вуличному прозвали Івана.
Хлопці, побачивши, що наближається допомога, відступили із води і, тремтячи від холоду, стояли на невеличкому острівці суші, оточеної березняком.
А тим часом Мальвіна вперто тягла віз, повільно долаючи важкі метри. Кілька разів вода поглинала рятівника з головою, хвилин через десять Галагуз досягнув мети, забрав дітей і обережно вирушив у зворотній шлях — на помилку вже не мав права. А коли благополучно дісталися берега, хлопці похапцем подякували дядьку й відразу потрапили до рук медиків зі швидкої допомоги. Все ж таки знайшлася добра душа й зателефонувала рятувальникам.
Про цю подію Іван Галагуз згадує з тихою і доброю усмішкою, немов соромлячись. Вважає, що в порятунку дітей найбільша заслуга слухняної і надійної Мальвіни:
— Їй уже вісім років. Але скільки жити буду — не продам, здорово вона тоді виручила. Що б я без неї вартий був би…
Після порятунку дітей, мокрий до нитки і морально спустошений та виснажений, Іван Галагуз все ж продовжив поїздку по сіно. На запрошення лікарів перевірити стан здоров’я також відмовився, мовляв, не має часу відлучатися на такі дрібниці.
Коли прибув додому — дружина зустріла його на порозі зливою сліз...
...У той злощасний день відразу після уроків 11-річні Михайло й Андрій та 15-річний Олександр подалися по березовий сік. Пробули хлопці у ліску годин три, а коли вирішили повернутися до домівок – виявилися відрізаними від усього світу водною стихією. Спроба дістатися суші не увінчалася успіхом: з кожним кроком дно ставало глибшим. Страх і холод сковували рухи, а тому й повернулись на острівець і тоді побачили, що дядько їде підводою їх виручати.
Іван Галагуз за свій сміливий вчинок став у нашій області одним із претендентів на звання “Герой-рятівник 2006 року”. Та на це повідомлення він невизначено махнув рукою, повернувся міцною поставою і неквапно сказав:
— Головне, що діти залишилися живими...
А ще він зостався навіки вражений безміром людської байдужості, яку спостерігав у натовпі на березі Случа.
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Березне.