У ЄВРОПУ – ІЗ ПОХМІЛЬНИМ СИНДРОМОМ?

Цього року нетверезе братство за картярськими мірками відзначає «очко» — двадцять першу річницю пріснопам’ятної горбачовської антиалкогольної кампанії і наступу на пияцтво. Як засвідчила історія, бездумним повальним винищенням виноградників, обмеженням доступу громадян до багатоградусного пійла і, тим паче, створенням товариств тверезості, у яких зачасти заправляли потаємні випивохи, соціального зла не викорінили. Тобто рубати з плеча у цій делікатній суспільній проблемі вкрай небезпечно, бо радикальні заходи можуть призвести до загострення соціальної хвороби і сплеску нових болячок.
Власне, горбачовська антиалкогольна кампанія у значній мірі сприяла їх «легалізації» насамперед у свідомості людей, адже раніше, скажімо, про наркоманію вели мову лише у контексті обмеженого кола людей. У другій половині вісімдесятих років минулого століття це згубне суспільне явище охопило навіть віддалені провінційні населені пункти і набуло розмірів епідемічного лиха.
Одне слово, горбачовська перебудова разом із її лідером і його починаннями канули в лету історії, а пияцтво та алкоголізм успішно перекочували від «совєтів» у незалежну українську державу і набрали таких згубних масштабів, що на часі вести мову про національну катастрофу. Причому, у пияцтво втягуються літні і юні, жінки і чоловіки, а над селянством через пияцтво взагалі виникла загроза вимирання. Якось знайомий розповідав про походеньки свого 37-річного кума, котрий упродовж кількох років перебуває у полоні «зеленого змія». Зазвичай кум розпочинає «робочий день» із ранніх візитів до односельчан, які, так би мовити, у боргу перед ним за послуги, надані парою коней. Кілька чарок самогону піднімають настрій і кум на своїх вороних вирушає у чергове робоче відрядження. Працює, як віл, але кінцева мета тяжкої праці – знову ж таки горілка. Ні двоє діток, ні дружина не спроможні щось вдіяти із «трудягою». А які примітивні міркування в основі, так би мовити, життєвої філософії! Мовляв, п’ю, доки маю здоров’я. Коли ж припече, то кину пиячити. А поки що на всю багатоградусну котушку використовує ліміт здоров’я. І не розуміє, що зі здоров’ям не жартують... Ще один залізний аргумент кума: я роблю, то невже не можу випити? Згідно з такою логікою, ті, хто не випиває спиртного, хронічні нероби. Втім, кумів із психологією пияка, котрі пропивають здоров’я, авторитет і родинні надії, тепер стільки розвелося, що на часі бити на сполох. Отака куміада – чорна сторінка у літописі нашої держави, бо скількох оковита спровадить у могилу, підірве здоров’я – залишається лише гадати. Причому, якихось відчутних ініціатив з боку владних чинів, котрі опікуються такими болючими питаннями, поки що не чути. Можна констатувати: пияцтво поволі знівельовує наші позитиви, а банальною говорільнею чи абстрактним розумуванням зрушень у його подоланні не буде. На часі вести мову про загрозу тотального пияцтва національній безпеці.
Як на мене, почати викорінювати оте згубне явище можна із протидії самогоноварінню, яке традиційно вписалося в наш побут і ледь не претендує на повну легалізацію. Причому і на старті третього тисячоліття деякі завзяті самогонники сприймають це як узаконене хобі. Адже був час, коли поширювалися чутки щодо того, що Верховна Рада начебто узаконила самогоноваріння. А «знавці парламентаризму» нововведення навіть не коментували: мовляв, гнати чмурдяк можна лише для власних потреб. Однак ці тлумачення були далекі від істини і справжнього стану речей, як хутір Шиманівка нашого району до китайських провінцій Хубей і Хунань. З приводу цих нісенітниць навіть правоохоронцям довелося вдатися до відповідних роз’яснень: самогоноваріння не узаконювали, а й надалі викорінюватимуть із нашого життя. Як з’ясувалося, корені у цього зла досить міцні й розгалужені, тож боротися із ним непросто. До того ж, по-справжньому йому і не поставили заслін, а відповідні служби швидше імітують спроби протидії самогоноварінню. Будьмо відвертими: чи не у кожному селі процвітає самогонний бізнес і місцевий люд без будь-яких агентурних даних чи зусиль інтелекту безпомилково визначає адреси сільських ґуралень. До речі, у деяких з них хитру справу поставили на надійну економічну основу і люди на чужих сльозах роблять успішний бізнес. А гроші, відомо, самогоном не пахнуть...
В останні роки, як гриби після дощу, у населених пунктах відкрили двері численні торговельні заклади розважально-гультяйського типу. І яку б хитромудру локшину не навішували на вуха власники цих закладів, чи не у кожному з них продукт №1 — горілка, вино, пиво. Власне, вини підприємців у тому немає, тим паче, що все законно. Але ж коли жовтороте хлопченя смокче пиво із пляшки, демонструючи таким чином свою «мужицьку повноцінність», – це не жарт. Бо від пляшки пива до чарки оковитої — один нерівний крок під хмелем. Отож, гнати у три шиї слід сопливих шмаркачів якнайдалі від питейних закладів, а заодно і їх дів-ровесниць. Адже декотрим із них алкоголь так розв’язує язики, що їх вуста видають такі витончені матюки, яким могли б позаздрити найдосвідченіші дослідники ненормативної лексики...
До чого веду? Річ у тім, що масове пияцтво позначається на нашій культурі, в тому числі і на культурі вживання спиртного. Зачасти, уявити стихійне застілля без матюків – все одно, що почути пісню без слів. Дивує і те, що суспільство поволі адаптовується до нав’язуваного п’яного безкультур’я, бо не чути його різкої реакції й осуду.
Можливо, мої міркування поверхові, слабо аргументовані, а подекуди і різкуваті. Однак хто б що не говорив, у нашому суспільному домі поселилося небезпечне згубне явище, яке підточує генофонд нації, вкорочує віку співвітчизникам, стає причиною численних бід і трагедій. І закликати словами пісні «Не пийте хлопці, Вкраїна просить» кількамільйонну ватагу випивох відмовитися від пиятики заради Вітчизни – це одне. Але не головне. Бо на цьому лірично-музичному фоні «зав’язати» може лише справді сильна людина — патріот України, котра заплуталася у хмільному павутинні, а таких – одиниці. Більшість має витверезити лише мудра державна політика у цій делікатній, але важливій і відповідальній справі. Звісно, нам треба в ЄС, треба прагнути європейських стандартів життя. Але кому ми потрібні в Європі із п’яними прибабахами, самогонним перегаром і нав’язливою ідеєю похмелитися, та ще й надурняк?..
Остап СВИЩІВСЬКИЙ,
Млинів.