Остання чарка

...Плакала мати — Катерина. Тихі важкі сльози скочувалися по висохлих і запалих щоках, а очі випромінювали печаль та докір. Докір був і в очах дружини, яка відчужено стояла біля домовини. Обличчя її здавалося відгородженим від довкілля, непроникним — таке буває у людини, котра боїться, що хтось подумає, ніби їй соромно. Решта рідних, близьких, сусідів і давніх приятелів покійного невеличким натовпом незручно стояли й мовчки переминалися з ноги на ногу край могильної ями.
Проводжали в останню путь Сергія. Багато хто із похоронної процесії знав його з дитинства, зі шкільної парти, інші заприятелювали з ним потім, жили в одному будинку, разом працювали...
Сергій з Вірою одружилися рано, відразу ж придбали житло. Він закінчив технікум і працював на одному із підприємств Рівного, вона — вчителювала у школі. Спочатку жили дружно, кохалися, невдовзі народилася донька. А потім немов хто наврочив — почалися безкінечні сварки. Катерина спочатку звинувачувала Віру — у Сергія характер був спокійний, а у Віри, навпаки, — бурхливий окріп. Але на віддалі з’ясувати важко. Віра вважала за краще відмовчуватися, а Сергій взагалі рідко заглядав до матері. Від чужих людей вона дізналася, що причиною сімейних конфліктів стало зловживання Сергієм алкоголем.
Не любила Катерина у чужі справи втручатися, але все ж не втрималася і при нагоді сказала невістці:
— Ну, подумаєш, випиває. Життя таке — всі п’ють! Адже чоловік якийсь... І мій випивав. Субота без четвертної не обходилася ніколи. Сама йому й купляла. І в неділю перед обідом чарку-другу наливала. А ти, дивись, що коїш. І ходить у тебе Сергій у брудному одязі, непрасованих сорочках, худий став. А ти пиляєш його з ранку до вечора. За що? У Сергія батьків характер — мухи не образить.
І тут Віра вибухнула:.
— Ось і забирайте свого ангела до себе. А моїх сил більше нема!
— Ти бач яка?! — запротестувала Катерина. — Ще докидаєшся. А я, звичайно, єдиного сина в біді не залишу. Тільки ти добре про дитину подумай. Через дурну чекушку дочку батька позбавити хочеш. Невже розорить тебе чекушка? То я її сама в суботу купляти буду.
— Чекушка? Він п’є, як коняка! Йому ваша чекушка на один укус. Я вже другий рік від нього й копійки зарплати не бачила!
Катерина, ойкнушвши, опустилася на стілець:
— Брешеш ти, ой, брешеш!
— Брешу! Звичайно, брешу, від усіх приховую. А чим хвалитися? Що чоловік — п’яниця! Трирічна Оксанка — і та розуміє, що батько ніколи тверезим не буває.
— А як же він працює?
— Так і працює. Та яка тепер робота... Послав Бог чоловіченька.
І вірила, і не вірила Катерина невістці:
— Знаєш, я думаю, підходу до нього у тебе немає. Розпустила ти його. Нехай він у мене трохи поживе. Я його швидко до тями приведу.
— Не приведете — розлучусь!
Переїхати до матері Сергій згодився на диво охоче. Він і сам мучився від того, що став рабом чарки, дня без випивки не міг проіснувати. Собі пояснював, що все це через Віру, через її дурний вогнистий характер. Йому здавалося, що в матері почнеться для нього нове життя і пити він стане менше, а може, й зовсім перестане.
Але нічого не змінювалося... Катерина десь почула, що п’яниць успішно лікують, і стала, як мовиться, “розвідувати”, де, як і що. Проте вмовити Сергія лікуватися виявилося справою нелегкою. Він стверджував, що здоровий і в будь-яку хвилину кине пити самостійно. А лікуватися від алкоголізму — ганьба,
— На мене люди пальцем тикати будуть, — казав він.
Але якраз у Сергія завершився черговий “запій” і він був сповнений добрих намірів. Цим скористалася Катерина — син згодився на її умови.
Через місяць Сергій — помолоділий, рум’яний, веселий — зовсім іншою людиною став. Знову жив із сім’єю, багато займався із донькою. Мати і дружина не могли нарадуватися. Він сам дивувався:
— Навіщо я, дурень, те жабуриння ковтав! Без горілки так добре живеться. Людям в очі чесно дивлюся, боргів немає, голова завжди свіжа і на серці легко.
На перший погляд, усе йшло добре. Проте для Сергія дні ставали все обтяжливішими. Чи з Вірою у гості навідувалися, чи до них хто завітав — традиційна пляшка обов’язково з’являлася на столі.
Не п’яниці ж збираються, а звичай такий: людей пригостити. Ось і по чарці-дві. А Сергій повинен був відмовлятися, посилаючись на хвору печінку або серце. Присутні починають вмовляти, доки хтось спересердя не випалить:
— Та облиште ви його! Не хоче — не треба, — а в голосі нотки образи і нерозуміння бринять.
Для інших та чарка — забава, веселощі, а для Сергія — смерть.
Але як сказати про це? Соромно!
А інколи приятелі після роботи кличуть:
— Ходімо в кафе, посидимо, потеревенимо. Пивка „смикнемо” чи вина.
Сергій відмовлявся, а приятелі ображаються:
— Чого ти носа дереш? Вважаєш себе кращим за всіх?
Приховував Сергій від усіх, що лікувався від алкоголізму. Для нього це видавалося великою ганьбою. А люди, не знаючи, не розуміли, чому він компаній цурається.
Після року тверезого життя Сергію інколи западала крамольна думка, що й він тепер, як всі здорові люди, зможе вживати алкоголь: чарку-дві на свято і все, баста. Надто вже остогидло відбиватись від вмовлянь випити.
На Новий рік він спожив перший фужер. Шампанського... Відтоді рідко хто його бачив тверезим. Пив Сергій кілька місяців, а потім знову його лікували. І він знову тримався, доки не зривався. Так, на жаль, повторювалося декілька разів.
Після шостого лікування Сергій твердо сказав собі: “Все, зав’язав”. А через тиждень зустрів друга дитинства й однокласника Ігоря, якого давно не бачив. Той захистив якраз кандидатську дисертацію, а тому була поважна причина затягнути Сергія у ресторан. На столі з’явився коньяк.
— Ні, — сказав Сергій, — вибач, але пити не буду. Печінка доконує. Я мінералочкою з тобою постукаюсь...
— Ну, знаєш, — забунтував Ігор. — Це вже натуральне свинство. Від чарки із твоєю печінкою нічого не станеться. Навіть корисно, лікарі кажуть. Ну, давай, давай! За зустріч! — і налив коньяк у чарку, що стояла перед другом. Свою також наповнив.
— Не можна мені, —невпевнено пробурмотів Сергій.
Але в душі він уже здався, підкорився настрою Ігоря. „А й справді, — подумалося йому, — що від ковтка може скоїтися...”
— Чарочку всього-навсього одненьку! Ну? За зустріч! Поїхали...
Зупинитися на одній у той вечір Сергій не зміг, хміль напористо хлинув у голову. Він втратив контроль над собою — доза була смертельною. А вночі помер...
І ось чорний натовп стоїть над могилою Сергія. Стоїть у натовпі й давній друг покійного, кандидат наук Ігор. У нього розгублене, нещасне обличчя, бо в душі вважає себе вбивцею товариша. Чи винен він? Адже не знав, що Сергій хворий був...
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.