Материнська зрада

Анатолій підійшов ближче до постаті і побачив блакитні застиглі очі восьмирічної дівчинки. Два дзеркальця душі випромінювали тривогу, переляк, розпач і відчай. Чоловіка пронизав крижаний біль, бо раптом згадалося, коли сам залишився без роботи і засобів для існування. Таке принизливе становище забрало багато нервів і додало сивини у чуприну: ледь вибрався із тенет безвиході. Але все обійшлося, життя поволі ввійшло у звичну колію. – Ти тут сама чи когось чекаєш? Якщо ти самотня і заблудилася, ходімо зі мною. Така погода для прогулянок зовсім не годиться. І не бійся мене, — спробував узяти дівчинку за руку. Вона відразу відсахнулася від простягнутої руки, але слухняно закрокувала поруч. Вдома в Анатолія дівчинці допомогли роздягнутися, посадили біля батареї і вона наче почала потроху відтавати. Потім жадібно їла все, що було покладено на тарілку. Очі засвітилися живими і жвавими вогниками, а на щоках з’явився ледь помітний рум’янець. Уся сім’я Анатолія дивилася на неї з очікувальним співчуттям. Невдовзі всі дізналися, що її звати Віра і що сьогодні вранці її залишила матір неподалік Рівного на об’їзній дорозі. Мати Катя пиячить, волочиться із якимись дядьками й у них немає постійного житла. Вона сама збиралася їхати у село до тітки Ганни. Але в неї немає грошей на дорогу і не знає, де знаходиться те село, де живе родичка. І Віра заплакала... Її заспокоїли, як могли, вона заснула із сухими очима й окрайцем білого хліба в руці. А вранці Анатолій відвів дівчинку у відповідні міські служби – не пропадати ж людині серед зими у заметах... Згодом із допомогою органів внутрішніх справ вдалося з’ясувати, що Вірина мама родом із Хмельницької області. Давно уже не працює, бо веде бродяжницький і аморальний спосіб життя. Донькою практично ніколи й не займалася. Маля виховували дід із бабою, доки були живі. Мати хіба інколи використовувала Віру, щоб та канючила милостиню. Батько дівчинки сім’ю давно залишив і невідомо де знаходиться і чи живий взагалі... Покинувши восьмирічну Віру на зимовому роздоріжжі, Катерина своїм вчинком раз і назавжди поставила рішуче «ніщо» на самому понятті «мати», якою досі, принаймні, хоч вважалася. У матеріалах судової справи кожен аркуш, кожне слово, немов викриття і водночас суворе звинувачення. Навіть її написане поспіхом власне пояснення, немов визнання у здійсненні злочину. У 1995 році одружилася і виїхала із чоловіком у Молдову до його батьків. Тоді їй було лише шістнадцять років. «Після народження дитини без поважних причин залишила чоловіка і повернулася додому,» — пише Катерина. Повернувшись, знову вийшла заміж за місцевого випивоху, але незабаром сімейна ідилія завершилася, бо обоє майже безпробудно пиячили. А далі закрутився калейдоскоп чоловічих імен, які тепер Катерина не може всі й згадати. Так само часто змінювала місце роботи, аж доки зовсім не кинула працювати. Так простіше: не треба обмежувати себе хоч якимись обов’язками. Сьогодні тут, а завтра гайнула на край світу. І ні законів тобі, ні кордонів, ні, тим більше, якихось гнилих зобов’язань. Та й чоловіки якісь завжди знаходяться. А про те, як доводилося маленькій Вірі — без постійного даху над головою, у щоденному нестерпному чеканні їжі, не думалося зовсім... У Віри ніколи не було подружок, власних іграшок, особистого нового одягу. Лише те, що давали з чужого плеча жалісливі жіночки. Обираючи собі спосіб життя, Катерина прирекла на поневіряння власну малолітню дочку, немов якогось приблудного песика, що супроводжує пияка звивистими манівцями. Віри не було на суді, де Катерину позбавляли материнських прав. Не було найважливішого свідка і водночас головної героїні справжньої життєвої трагедії. Вона у той час сиділа біли широко прочиненого вікна інтернату і милувалася білопінним цвітінням весни. А ще намагалася забути жахливі сни минулого. Напевне, немає нічого більш хвилюючого, ніж стосунки між дитиною і матір’ю. Бо материнська любов — перший орієнтир, перше рятівне коло у безмежному і бурхливому океані життя. Дитина усвідомлює: її люблять — значить вона потрібна. І від цієї впевненості залежить усе її подальше існування! «Позбавлення материнських прав,» — звучить дивно, боляче, жахливо і протиприродно. Хіба можна позбавити жінку того, що подаровано їй природою, Всевишнім — права любити, продовжувати рід людський, права оберігати власне дитя, права жертвувати собою заради нього?! Але про яке право можна говорити у нашій сумній оповіді про восьмирічну Вірочку? Кажуть у народі: зрозуміти — значить простити, вибачити. Із холодною, майже відстороненою цікавістю намагаюся зрозуміти почуття так званих «колишніх матерів», яких останнім часом розвелося дуже багато. Але всі мої зусилля наче натикаються на холодний мур. Напевне, багато чого можна зрозуміти і вибачити у людському житті. Але тільки не матерів, які зрадили власних дітей...

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,

Рівне.