З руїн піднялося сплюндроване село

Свого часу мені вдалося записати гірку розповідь дев’яносторічного Павла Омеляновича Чернюка про трагічну сторінку в історії рідного села.
...Затишно притулилась Мала Совпа на обох берегах мальовничої річки Стави. Гарно тут у будь-яку пору року, але особливо весною. Теплий травневий вітер приносить з віковічного лісу, що великим півколом темніє на його околиці, духмяний запах вересу, азалії. Веселі хатки, звернені вікнами до сонця, накриті білопінним цвітінням абрикосів, яблунь, вишень. В осяйній блакиті тріпочуть крильцями жайворонки, наче шлють телеграми-заклики хліборобам вийти в поле, плакучі верби полощуть довгі зелені коси в річечці. Якби художник забажав намалювати чарівний куточок Полісся, то кращої місцини, ніж околиці села, годі шукати.
...Другу годину “гортає” ветеран праці чорні сторінки в історії рідного села. Хвилюється сивобородий дідусь, силою волі здавлює ридання, що підступають до горла. Та сльоза котиться по зморщеному обличчю, тремтять руки, натруджені, вмілі, які ніколи не підводили господаря. Ось скорочений виклад його розповіді.
На початку січня 1944 року націоналісти обстріляли валку фашистів, які везли у Великі Межиричі награбоване в навколишніх селах. Цей напад великої шкоди для експропріаторів не завдав, лише розлютив їх. Окупанти вибрали для розправи день, коли селяни були вдома і не сподівалися нападу – 7 січня. Надворі тільки почало сіріти, коли на притихлу Малу Совпу посунули фашисти.
Більшості мешканців вдалося втекти в ліс. Своєчасно попереджені служницею перекладача межиріцької поліції Фрідріха Тешера про очікувану акцію, вони, щойно помітивши кінних і піших карателів, залишили домівки. Щоправда, знайшлися й такі, що не злякалися, мовляв, німці не вбиватимуть у свято, бо самі віруючі, відзначають Різдво.
Марною була така довіра. Звірі в людській подобі живцем спалили Ганну В’юн, автоматна черга скосила Федора Демчука. Унтер-офіцер, розстріляв Євтуха Чернюка. Озвірілий фашист розбив голову прикладом гвинтівки підліткові Степану Іллюку...
Павло Чернюк без верхнього одягу вискочив із хати, побачив розправу, яку чинили окупанти на сусідському подвір’ї: німці вибили вікна, щоб по хаті гуляв вітер, і змоченими у бензині смолоскипами підпалили стріху. Чернюк метнувся під повітку, присів під стіною. Доки фашисти ламали паркан, перебіг до густого сосняку, неподалік цвинтаря перемахнув через огорожу, сховався між могилами. Густий дим потягнувся у бік кладовища, і це врятувало втікача.
Коли за якусь годину підвів голову, то жах стиснув серце. На вулицях стовпився дим, у дворах ревла худоба, чулися розпачливі крики односельців, котрих гітлерівці застали зненацька.
Старі сухі солом’яні стріхи спалахували відразу, іскри розліталися в різні боки, Гіганські свічки полум’я сягали до небес. До вечора все скінчилося. Мала Совпа фактично перестала існувати: з 240 обійсть вціліло лише три.
Але даремно кричав перекладач, що тут більше не ступатиме нога поліщука. Встало з руїн і з попелу село, на осонні виструнчилися рядками чепурні оселі, споруджені хліборобами. Стало тут ще красивіше. Збудовано школу, дитсадок, клуб, ФАП, магазин, проклали бруківку. А головне – виросло нове покоління людей, гордих, освічених, працьовитих. Думалось: ворожа нечисть пішла в небуття, запанувала правда. І бір шумить нині не тривожно, а заспокійливо. Над Малою Совпою, одним із 178 сіл, спалених у воєнне лихоліття в нашому краї немилосердними зайдами, зараз мирне безхмарне небо.
Василь ЯНОШІ,
Корецький район.