Полинові листи

Так уже складається, що кожному з нас, грішних і земних, доля відмірює свою часточку віку. Ростиславу Шикулі вона відміряла її довжиною в 42 весни. Одна з цих весен і розірвала серце батькові двох синів, коханому чоловіку, військовому пілоту та поету…
Коли в сільському клубі вона, молода вчителька, з ним закружляла у вальсі й почула його шепіт про те, що кружляють вони назавжди, навіть подумати не могла, що то чиста правда. Адже досі не від одного хлопця чула чогось подібного. Ростислав же виявився провидцем їхньої долі. Ось тільки тоді ніхто з них – ні Наталя, ні Ростислав – не відали, що в люблячій парі їм доведеться прожити не так і багато літ.
Маючи за плечима шкільні та армійські роки, молодий курсант Харківського авіаційного училища, який з юних літ мріяв про небо ( навчався в авіаклубі, літав на планерах), обрав собі в супутниці життя вірну й кохану людину, котру міг потім, ставши військовим льотчиком, прирівняти хіба що до рідної гвинтокрилої машини.
— Ростик називав свій гелікоптер “Моя улюблена”, — пригадує пані Наталя. –У тім було щось неземне. Мабуть, тому, що безмежно любив свою професію…
Армійський шлях Ростислава як бортового техніка розпочався у військовій частині, що базувалася в Дубні. Потім проліг до тодішньої Чехословаччини, звідки завернув знову до старовинного міста на Рівненщині. З Дубна дорога повела в Чорнобиль та Афганістан, з якого судилося повернутися живим у рідну військову частину з медаллю “За відвагу” та орденом “За службу Батьківщині у ЗС СРСР”.
Чорнобиль та Афганістан. То були дві страшні війни. І якщо в чужій країні ворога можна було бачити під прицілом кулемета чи автомата, то в рідній Україні Ростислав, як і багато інших його однополчан-пілотів, воював із невидимим лютим ворогом. Тому в Чорнобилі було і фізично, і морально значно важче.
— Того квітневого ранку 1986-го Ростик зателефонував із військової частини в Рівне, де ми мешкали із синами. Тривожним голосом він попросив, аби не виходили на вулицю, — розповідає вдова. – Коли я запитала, чи часом не війна почалася, чоловік сказав: “Не війна, а щось страшніше”. Щоправда, всерйоз те повідомлення я чомусь не сприйняла. Як і інші рівняни, ми пішли з дітьми на першотравневу демонстрацію. А в цей час Ростик зі своїми друзями-однополчанами вже майже тиждень кружляв на гелікоптерах над атомним реактором, що вибухнув, скидаючи мішки з піском, цементом, вимірюючи радіаційний рівень…
Із 27 квітня по 9 травня брав участь бортовий механік Ростислав Шикула у війні з невидимим ворогом.
Пізніше, коли повернувся вже з Афганістану, Ростислав зізнався дружині, що в тій війні з невидимим ворогом для них, ліквідаторів, у ті дні єдиним порятунком від стронцієвих куль був келих спирту. Але і це аж ніскільки не убезпечувало від печальних наслідків. Хоча після повернення з Чорнобиля у військову частину молодий бортовий механік ( та хіба лише він один) ніякого документа про “візит” в атомне пекло не отримав. Начальству тоді здавалося, що хлопці просто виконували чергове військове завдання. А наказ не обговорюють. З тим і відправився Ростислав разом з друзями-гелікоптерниками в гарячі піски Афганістану, виконуючи свій “інтернаціональний” обов’язок. Уже тоді, в коротких перервах між бойовими вильотами, все частіше почав відчувати своє серце. Воно тисло на груди, заважало дихати. Та звертати уваги на ту “дрібницю” бортовий механік не звик. Думалося, переболить, перемелеться…
Рік і тиждень перемелювалося афганське “борошно” з кров’ю і смертю друзів. З власною кров’ю. Бо в одному з боїв все-таки отримав важке поранення. На той час мав на своєму бойовому рахунку вже 405 вильотів.
На рідну землю повернувся живим. І то було для Ростислава найголовнішим. Адже тут його чекали люблячі й найдорожчі дружина та два сини, яким встиг у зошиті крадькома занотувати не один щирий вірш зі зізнанням у найсвітліших почуттях, намалювати не одну картину-образ. У віршах писав про рідне село Підліски, що в Гощанському районі, згадував юначі роки, просив птаха своєї долі забрати із собою душевні рани та печаль. Та найчастіше говорив про рідний дім, сім’ю. Бо то було найсвятіше.
Про Чорнобиль, що залишив у серці не одну стронцієву кулю, він написав найменше. Може, тому, що душа не могла вже увібрати в себе отой пекучий біль, який пронизував її стільки часу. Хоча друзі-однополчани називали його залізним Лукою.
— Коли я зателефонувала у військову частину й повідомила, що Ростик сьогодні помер ( сталося це 9 березня 1990 року), один із його друзів так і вигукнув: “Що?! Помер залізний Лука?!” – притишено каже Наталя Шикула.
А помирав чорнобилець та афганець не раз. У Афганістані і вдома. Якось у непритомному стані з вулиці міста забрала його швидка…
Лікарі назвали причину смерті: ішемічна хвороба серця. Проте експерт чомусь запитав: “Він у Чорнобилі був?”. І коли почув відповідь, попросив покійника ховати якнайшвидше: тіло розпухало на очах…
Вдові та матері двох синів видали на ім’я Ростислава Шикули посвідчення учасника ліквідації Чорнобильської катастрофи лише через 9 років після його смерті. Після довгих ходінь, збирань документів, доказів.
Боляче. Навіть тому, що на відміну від багатьох липових чорнобильців-чинуш, Ростислав Шикула мав за своїми плечима із 42 прожитих років 33 роки вислуг, включаючи 13 чорнобильських діб над розтерзаним атомним реактором.
Він марив з дитинства небом. Він з ним здружився. Назавжди. Не читав напису на його могилі. Але знаю, що хотів Ростислав Шикула, аби вона була простою: “Покоїться тут той, хто любив Батьківщину, як поле квітка польова…” Знаю з його післячорнобильського вірша.
Утім, Наталя Шикула за власний кошт хоче видати бодай маленький наклад збірки віршів чоловіка. Наразі читає їх своїм учням на уроках рідної мови з Ростиславових рукописів. І часто чує: “Де ці вірші можна придбати?” А ще зібрала в один зшиток Ростиславові листи. Непоодинокі з них пахнуть полином…
Юрій БЕРЕЗА,
Рівне.