Чорне слово ранить не менше ножа

Отримав якось у високому кабінеті пораду тепло написати про голову найкращого в районі сільгосппідприємства. Цифрового матеріалу вистачало, хотів дещо про завтрашній день КСП, що трималось на плаву, довідатись — керівник господарства був відомим у регіоні реформатором, славився і як активіст однієї з партій, що мала вплив. Отож, почалася наша розмова. Двері кабінету несміливо розчинились, літній чоловік вибачливо промовив:

— Перепрошую, я на хвилинку. Отут терміново треба ... Господар кабінету, не підіймаючи голови, різко обірвав працівника екологічного відділу:

— Тобі що, повилазило? Не бачиш, що я зайнятий? Зачини двері з того боку. — Чорт вас носить!

Помітивши моє зніяковіння, енергійний та діловий керівник став заспокійливо пояснювати:

— Не дивуйтеся, то така братія, що з ними інакше не можна, бо швидко на шию всядуться. У мене стиль: менше пряників — більше батогів. Що в молодого голови слова не розходяться з ділом, переконався через декілька хвилин. Промацуючи дорогу костуром, в кабінет несміливо протиснулася бабуся. З її слів зрозумів, що ось уже третій місяць старенькій не виплачують грошей за зданого в господарство бичка. Прийде в касу — все обіцянками годують, а сьогодні відправили до голови, може, підпише ордер. І що почула колишня буряківниця? Голова «різав» напряму, як звик «давати» з трибуни: — Як ви, бабо, вже набридли! Де я візьму грошей — вроджу чи що? Хоч би вже швидше вмерли! Затрусились руки в селянки, якій навіть сісти не запропонували, та, проковтнувши образу, мовила: — Спасибі тобі, синочку, за таку ласку! Дай Боже, аби і твого тата, фронтовика, колись отак порадували за його «кривавицю». Чоловіче, чоловіченьку, де ти замість слів шершнів нахапався і жалиш ними увсебіч? Навіть чорт не хвалиться своїми рогами, а ти забуваєш, що треба стримуватись, бо в кожного погане і добре водночас — язик, і від тебе залежить, що візьме гору. Не написав тоді хвалебного матеріалу, але не написав і критичного, бо районним керівникам вельми подобався стиль роботи голови правління приміського сільгосппідприємства. Коли заїкнувся про брутальне ставлення орденоносця до підлеглих, на мене подивились, як на диво:

— І добре, що тримає дисципліну. Кажете, не скупиться на «міцненькі» вирази? Так для справи: плани виконуються, в підрозділах порядок. Кажете, що справа до лайки доходить? Обов’язково зауважимо. Хоч, якщо відверто, нині всюди лаються. Час такий, стресовий. Видасиш «міцне» слово — на душі легше стає. Можна все, при бажанні, виправити. От і чули підлеглі незаслужені «ярлики» від керівника:

— Де ви взялись, такі тупі, на мою голову? Чому ми звикли, що вантажник у магазині має право «видавати» матюки для зв’язки слів у реченні? Ніби і не помічаємо вульгарщину на футбольному полі. Миримось, що брутальність перекинулась у солідні кабінети, навіть навчальні заклади. Хто заперечить, що в діловому лексиконі прижилися нині терміни: «викликати на килим», «зняти стружку», «намилити шию», «дати прикурити», навіть «ламати роги», «вкрутити мізки»? І це мовиться буденно, звично, ніби так і повинно бути. Правильно, іноді виникають ситуації, коли навіть солідна людина «вибухає», гостро сприймаючи подію. Але часто-густо екстремальністю не пахне, а є прагнення дріб’язкове «роздути», аби підкреслити видимість бурхливої діяльності, безмежної відданості справі, прагнення наведення порядку. Крику багато — діла немає. От і «вбивають» словом слабших, залежних.Сам був свідком, коли новопризначений начальник рембуддільниці робочий день починав із «розносів», доводив підлеглих до нестями. Після чергової сутички, що йшла за принципом «Мовчати, бо я — начальник, а ти — ніщо!», одного із майстрів терміново відвезли в лікарню, де встановили діагноз інсульт. Біда голові, коли нею верховодить язик. Прикро лишень, що сама голова цього не усвідомлює, знати не хоче. Одній із працівниць бухгалтерії медичної установи стало погано в кабінеті начальника від фрази його дружини, що прозвучала надто голосно з телефонної трубки:

— Ти ще там довго ляпатимеш із каліками? Жіночка, яка знепритомніла, сприйняла сказане на свою адресу: була дуже короткозорою і носила окуляри з сильними лінзами. Днями сусіда образив у міській маршрутці водій, засумнівавшись у його інвалідності:

— Такі інваліди можуть бочки з бензином носити. Понаробляли собі пільгових посвідчень, аби за проїзд не платити! Дехто скаже, що це — дрібниця. Але такі «дрібнички», на жаль, отруюють наше нелегке життя. Хто дав посадовим особам право вершити суд приниженням? Ви чули, аби покарали тих, які посягає на гідність підлеглого, грюкає кулаком, перчить свою мову «міцним» словом? Мається чимало форм виховання високої культури співжиття. Вони будуть дієвими, якщо кожен сповідуватиме взаємовимогливість. Отже, замислитись тут є над чим.

Василь ЯНОШІ,

Дубно.