На щедрий вечір Маланка гуляла

Прикро, та останнім часом дещо призабулися окремі національні традиції. Нівелювалися колядування й щедрування, засівання зерном осель, прикрашання світлиць “дідухами” – солом’яними снопками, вертепні дійства. Таки небагато сучасників можуть похвалитися глибоким знанням прадавніх звичаїв, зокрема під час релігійних свят. Тим часом, для нас, нині живущих на щедрій українській землі, духовна спадщина пращурів має стати джерелом морального очищення в боротьбі з родовідним безпам’ятством.
По-різном називають свято, що припадає на 13 січня: Щедрий вечір, Щедра (друга) кутя, але здебільшого його знають як Свято Маланки. Під час щедрої вечері накривають багатий стіл, де переважають м’ясні страви. Вдруге під час зимових свят готують кутю. А ще випікають спеціальні хліби – “Маланку” та “Василя” (так називають Старий новий рік, що відзначають 14 січня за новим стилем). Господині підбілюють піч, звільняють її від речей та прикрас, “бо цілий рік вона працювала, а на Василя йде у танок”.
Коли вечоріло, по селу ходили ватаги щедрувальників у карнавальних костюмах, з музиками. У поліськом селі Велика Клецька, що в Корецькому районі, вдалося побачити гурт перевдягнених хлопців, які “водили Маланку”. Разом із головною героїнею в дійстві беруть участь її наречений, дід, баба, коза, лікар, солдат, циган, ведмідь, чорт, кіт і журавель. Маланка – це парубок у латаній свитині, старій хустці, розмальований до невпізнання. Відповідно вдягнені й інші маланкувальники. Підійшовши до вікна, ряджені просять у господарів дозволу щедрувати. Виконували величальні щедрівки для кожного члена сім’ї, потім — пісні про Маланку. А вона тим часом “показувала”, яка вона “вправна” господиня: підмітала хату від порогу до столу, тарілки клала на стіл, мила глиняні стіни. Господарі всіляко перешкоджали їй “наводити лад”, стежили, аби вона нічого не потягнула, щоб потім отримати викуп.
Коза тим часом просилася до хати, бо “в ніжки та ріжки замерзла”. Їй відмовляли – мовляв, долівку попсує, вазони поїсть, дітей налякає. Але саме дітям дуже хотілося бачити козу, яка “і гарненьке, і розумне” знає, людей звеселяє. Напросившись у гості, коза лякає присутніх, буцає їх рогами, а потім відтворює те, що про неї співали щедрувальники.
Мусили стрільці, хлопці-молодці стрелити козу “в правеє вушко, в саме сердушко, вона впала, ноги задрала, бо нежива стала”.
Далі бешкетницю рятували гуртом. Її “лікував” медик, присутні штурхали у вуха, рахували зуби, а коли намагались перевірити, “чи коза доїться”, це приводило козу до тями: вона пручалася, видиралася, мекала, піднімалася на лапи.
Щедрувальники бажали господарям щастя, добра в новому році, просили винагороди: “дайте грошей, дзвоника полатати, щоб було чим калатати”, “дайте кізоньці на сіно”, “дайте Маланці на фартух”, “дайте дідові на тютюн”. Ще й називалося, що хотіли б отримати: “Свіжі паляниці, пироги в три роги, а також чарочку та шкварочку, шинку й ковбаску”.
Почувши про смачні гостинці, в хату ввалювався циган, а з ним ведмідь і чорт. Починали ворожити, танцювати і “чіплятися” до господарів. Ті мусили кликати на допомогу солдатів, аби випроводити гамірних гостей з хати...
У різних регіонах у ватагу могли входити єврей, смерть із косою, сівач, а останнім часом – козаки та відомі політичні діячі.
А щедра вечеря була справді щедро-смаковита: ковбаси, смажене м’ясо, печеня, локшина і обов’язково млинці – як символ Сонця. На Поліссі другу кутю заправляли смальцем. З нею пов’язано чимало побутових обрядів. Якщо потрібно було владнати якийсь конфлікт, то сусіди йшли один до одного, аби “Новий рік зустріти в мирі та злагоді”. Хлопці, які перед тим отримали “гарбуза”, вдруге засилали сватів з надією на успіх. “Ощедровували” кутею пасіку, домашніх тварин, сад. На Прикарпатті був звичай на Маланку заводити в оселю коня, а на Полтавщині та Бойківщині виносили на поле плуг, тоді символічно “орали” ниву.
Неважко помітити, що у характеристиці перевдягання чимало символіки. Давайте “розшифруємо” ряджених. Є кілька версій, чому їх так називають. Найпоширеніша така: цього дня християни відзначають свято Преподобної Меланії Римлянки. Дані про неї знаходимо в “Житії святих”: заможна жінка прийняла християнство, хотіла, аби й чоловік служив Богові. Той погодився при умові, що вона народить йому дітей. Однак немовлята (син та дочка) померли. Це був сигнал “зверху”: чоловік усе зрозумів і прилучився ревно служити новому віровченню.
Етнографи пов’язують передягання з древніми язичницькими традиціями. За давніми легендами, у слов’янського бога Лада була донька-красуня, яку звали Миланкою. Дівчину викрав володар темних сил, запроторив під землю, але славний парубок Васильчик визволив її та взяв за дружину. Тому в день їхнього весілля усі радіють і славлять Всевишнього. Але щоб чорні духи не забрали людські душі, прийнято перевдягатися. А на честь події наприкінці маланкування колись спалювали на роздоріжжі (де, за повір’ям, сходиться зло) усі маски.
Подібну версію зустрічаємо на Буковині. Прабог-Вседержитель мав трьох синів і доньку Ладу, що була матір’ю нашої землі. Вона у свою чергу мала доньку Весну–Маяну, котру потім стали звати Милана-Миланка, бо цілому світу була мила, усю землю квітами та зеленим листом прикрашала. Лихий змій запроторив славне дівча у підземне царство, звідки її визволив хоробрий Василь та одружився з нею.
Дослідники української новорічної обрядовості, зокрема С.Наливайко, вважають, що християнська свята Меланія замінила більш давній образ богині Макоші (Мокош). Остання ввійшла до пантеону найважливіших язичницьких божеств Київської Русі. Мокош вважалася покровителькою жінок, допомагала під час пологів. А ще вважалася богинею дому, сестрою Сонця. Слово “Мокоша” походить із Індії, у перекладі означає “Велика Богиня”. Обряди цих днів – Маланки, Василя, Водохреща пов’язувалися із новорічним циклом “Сонячного кола”. Найбільшим вважалося дайбозьке свято “Щедрого Бога”, що пізніше стало “Щедрим вечором”, коли, за віруванням пращурів, Сонце сходить до українських осель.
Чому ж “козу” неодмінно вбивали? Люди помітили, що на тій землі, де стояла домашня скотина, рослини краще ростуть. Так, в щедрівках є рядки: “Де коза ходить, там жито родить. Де не буває, там вилягає”. Тому смерть кози символізує зимову смерть рослинності, ниви. Та в ритуалі головним було її оживлення. А це засвідчувало оживання навесні нив, садів, пасовищ, природи взагалі. Ось святкування Маланки і мало символізувати весну, що “вирвалася з неволі”.
Наші предки були мудрими та передбачливими. Тому цикл “Сонячне коло” (коляда тривала 12 днів – від 7 до 19 січня) проводили з молитвами, уникали сварок, налаштовувалися на працю. Адже як зустрінеш Новий (Старий) рік, так і проживеш наступні 12 місяців.
Василь ЯНОШІ,
Корецький район.