Пішки до Cанкт-Петербурга

За 53 дні пішки здолав 1300 кілометрів
Такою вийшла дорога від рідного села до Санкт-Петербурга. Хотілося більше дізнатися про незвичного пішохода, зрозуміти, що ним керувало, коли відправлявся із Полісся до Північної Пальміри. Адже, щоб здолати, потрібно не лише фізичне загартування, але й психологічна підготовка.
Обійстя Наконечних зручно вмостилося під високими осокорами на краю села, схованого вздовж ставків. Йшов єдиною вулицею, думав: „Місцина – райський куток, де море квітів, пишних садків, а чоловік, який розміняв щойно п’ятий десяток літ, чомусь відправляється в світ шукати незвіданого”. Односельці, з якими вдалось поспілкуватись, Віктора оцінюють неоднозначно: „О, то великий чоловік!”, „Міг би далеко піти, аби тримався одного берега”, „У Бога сильну віру має, паломник, байдужий до мирських утіх”, „То наш турківський Сковорода”. Були й інші епітети, що заінтригували.
Мати Віктора, 75-річна пані Євгенія, не вельми здивувалась моєму візиту. Запросила в затишну оселю, склавши на колінах натруджені руки, не кваплячись, почала монолог:
— П’ятьох дітей народила. Петро служив підполковником у Мукачеві, нині мешкає в Житомирі; Микола очолює фірму в Рівному; Анатолій став зв’язківцем, живе в Мінську; таку ж професію обрала для себе й Ольга, мешканка обласного центру. Що стосується молодшого із синів, то тут реченням не обійдешся. Бо Віктор – то моя гордість і мій біль. Гарно вчився у Микитицькій восьмирічці, був непосидючим і допитливим. З червоним дипломом закінчив Львівський технікум зв’язку, працював за спеціальністю в Дубні. В армії серйозно займався спортивним орієнтуванням, отримав перший розряд, став чемпіоном Прибалтійського військового округу. Он цілий альбом світлин про той період синового життя залишився. А ще змалку любив музику. Не здивувались, коли зняв солдатську форму і став студентом Рівненського музичного училища (клас балалайки). Через два роки заявив, що буде навчатись у Ленінградському музінституті. Зітхнула з полегшенням, та передчасно. У листах, що надходили із далекого міста, зазвучали нові нотки. Мовляв, інститут не влаштовує, бо мало дає для душі. Не сердіться, але переведусь у духовний університет. Хвилювалася за нього. Зрозуміла, що не все повідомляє син. Як прилучився до послідовників індуїської секти брахманів, як розчарувався в ВНЗі (кинув знов навчання), як влаштувався заради житла двірником у знаменитому Літньому саду. Чи не єдиною світлою сторінкою перебування в „колисці революції” було заняття з дітьми. Набрав бажаючих навчитись грати на гітарі, за копійки вів гурток в одному із клубів на Васильківському острові. Після десяти років недовченим студентом повернувся на Полісся, до самотньої матері. Працьовитий, слухняний, безвідмовний. Допомагав мені по господарству, сусідам, бо має золоті руки. І ніби не від світу цього, весь вільний час над Біблією просиджував. Усі стіни обклеїв цитатами із неї. Хоче наслідувати Сина Божого, йти його шляхом до Царства Божого. Але в церкву не ходив, ні до однієї з сект не туливсь. Останні два-три роки став подорожувати, вести нотатки. Аби дістатися Говерли, щодня 50 кілометрів долав. На вершину зайшов на одинадцятий день. Зрозуміло, я хвилювалася. Їсть мало, постить, у дорозі переважно воду п’є. Але повертається з дороги бадьорим, якимось внутрішньо просвітленим. Навесні заявив, що фізично і психологічно готовий до пішої мандрівки в Санкт-Петербург. Питаю, навіщо та подорож. Сміявся: „Десять років не бачив друзів по духовному університету. Аби провідати їх – на проїзд грошей нема. Піду пішки, ще й світ побачу”.
Ось що вдалося дізнатися про піший перехід. Обрав Віктор мінський напрямок. Вийшов із села в бік Рівного 14 квітня. Щодня проходив 45 кілометрів. У наплічнику – найнеобхідніше: теплий одяг, покривало, металеве горня, трохи ячмінної та перлової крупи, кілька коробок сірників, целофановий мішок. Ночував у полях і лісах, під час дощів накривався целофаном. Харчувався кашею, звареною в горняткові, люди іноді чимось пригощали. Аж три державні кордони перетнув. У Білорусі та Росії міліціонери цікавились: хто, куди прямує, чи не має зброї, наркотиків. І прикордонники не вельми прискіпувались до пілігрима: виручав український паспорт.
Фізичне навантаження витримав, бо постійно слідкував за „власним барометром”. Докучала довга, до пояса борода (не голився кілька тижнів перед мандрівкою). Закінчив піший похід п’ятого червня, тобто через 53 дні. Переміг навіть спокусу – кінець подорожі подолати електропотягом (планував дійти до місця призначення за місяць, а втратив на три тижні більше часу), чесно прокрокував до кінцевої мети. Про перебування в Санкт-Петербурзі навіть неньці говорив мало. Зустрівсь із друзями, з котрими колись грав у оркестрі, фіксував зміни, що сталися у місті над Невою за десять років, упорядкував записи про побачене в дорозі. Свою подорож не вважав чимось особливим. Аби заспокоїти матінку, після повернення в Турковичі 10 червня (скориставшись потягом, грішми допомогли друзі), пообіцяв, що буде вдома. І побув аж два місяці.

Відправився Наконечний на південь України
Цього разу на багажнику велосипеда в невеликому наплічнику було найнеобхідніше, до 10 кілограмів вагою, та ще взяв 19 гривень на дорогу. Природжена пристрасть до подорожей знову перемогла: пожертвував пан Віктор спокійним ритмом життя знов. Правда, ще встиг провести в дім матері воду. А там і подався в дорогу. Вісім місяців потратив на подорож (поїздку). Як і в попередній, метою заходу обрав ознайомлення з життям і побутом степовиків, зустрічі із земляками, які в різний час опинились у Запорізькій, Миколаївській та Херсонській областях. Людина комунікабельна, поліщук, як правило, знаходив спільну мову з незнайомими людьми. Його зустрічали радісно, пропонували нічліг, навіть матеріальну підтримку, допомагали в отриманні необхідних даних щодо життя, побуту й звичаїв мешканців цього регіону. Завдяки тамтешнім ЗМІ він став відомою постаттю в Таврії. Та і для пана Віктора в цій місцині було чимало цікавого. Кілька днів „витратив” на руїни славнозвісної Ольвії та острів Березань, що неподалік Очакова, потім милувався ковиловим степом у Асканії Новій, робив цікаві замітки про мешканців тамтешнього заповідника... Помаленьку „набухав” записами саморобний „Блокнот”, де з’явились рядки і про Кінбурзьку косу, і про руїни колись неприступних грецьких міст-держав на півдні України, і про унікальні звичаї гагаузів та болгар, з якими зустрічався.
Та його манили гори: хотів піднятись на Ай-Петрі, побувати біля популярної скульптурної групи Алі-баба та сорок розбійників, відвідати Левадію. Але вже перше знайомство з Кримом виявилось останнім. Переправляючись через бурхливу гірську річку, поліщук ледве не потонув, вода забрала велосипед, речі, документи. Найбільше жалкує за „Блокнотом”, бо чи вдасться з пам’яті відновити записи, того не знає. Богобоязний пілігрим у пригоді в передгір’ї Криму бачив знак „зверху”: видно, десь щось робив не так і мав серйозне попередження. Словом, повернувся додому, де перебув осінь та зиму.

10 березня знову подався в путь
Цього разу шлях до Царства Божого паломника проліг через Кавказ. Правда, із запланованого вдалося втілити лише частину. Та вина в цьому сторонніх сил. Легкою видалася наплічна сумка. Проте пілігрим думав не про матеріальне: хотілося стрічним розповісти якомога більше про Вчення Христове, шляхи до пізнання істини. Встиг небагато – ось уже півроку тримають його у заточенні російські прикордонники. У передгір’ї, на підступах до найвищої точки Кавказу – Ельбрусу, надибав на одиноку хатину. Гадав, що то мисливська сторожка але то, виявилося, об’єкт прикордонників. Заночував, а коли вранці готував сніданок, затримали його браві хлопці в зелених беретах на „гарячому”. І почалося: хто, звідки і куди прямує, як сюди потрапив. Спокійно розповів про себе, своє покликання в світі цьому. Але не повірили, більше того, все звели до нинішньої ситуації. Поруч – Грузія, в Кабардино-Балкарії теж неспокійно. Все допитуються, куди думав і з якою метою податися із Карачаєво-Черкеської Республіки. Назвали порушником, бо перейшов кордон без дозволу, реєстрації та відповідних документів. Ото шлях пілігрима проліг від прикордонної застави до міліції, а звідти – до міграційної служби. Годують, ставляться добре, але найстрашніше – сиди на місці. Вироблять якісь документи, аби все було законно, перед тим, як відправити в Україну. Ніхто не каже, скільки займе ще перебування Наконечного в Черкеську. Та що навіть рік у порівнянні з вічністю, коли жити не за земними часовими вимірами, а за вимірами Духу Вічності. Зі свого шляху земляк не зійде. Господу було так угодно, аби він під час цієї подорожі потерпав, сподівається, що Всевишній порятує, не дасть пропасти. А подорож, хоч і нетривка, виявилась пізнавальною. Пан Віктор познайомився із життям та побутом кавказців. Горяни доброзичливі. Тамтешні пастухи, лісоруби запрошували на роботу, в основному розводять тварин. Вони поважають людей віруючих, гарно ставляться до християн. Тому уважно слухали проповіді, допомагали харчами, житлом. Ніяких тернів на релігійному грунті з магометанани не мав.
Російські чиновники повідомили в Україну про порушника – отак пані Євгенія дізналася про долю сина. Оце вперше отримала від Віктора листа із Черкеська. Підкуплює його оптимізм, що є доброю підтримкою хворій селянці, в якої відмовляють ноги, слабне зір. Ото живе надією, що таки повернеться додому її синок, порадує зболіле неньчине серце. Чекає цого піаніно, куплене братами, недобудована оселя, закладена ще покійним батьком.
Від ганку, обклеєного цитатами із Біблії, простягнулись у три кінці дороги: одна – сільською вулицею, дві інші – до Микитич і Чеських Туркович. Щодень виходить на ганок старенька, пильно вдивляється в шляхи, що звідси пролягли в різні кінці. З якого боку тебе виглядати, нерозумний, настирливий та рідний паломнику? Говориш ти в листі про свою майбутню перемогу. Днями по радіоприймачеві почула вірш, де були такі рядки: „Дітей матерям поверніть – їх перемоги матерям не потрібні”. Моліть Всевишнього, аби так сталось, що б хоч із часом обіймала на порозі рідного дому Віктора – свою гордість і свій біль.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.