І тепер над Дубном у дні великих свят розносяться голоси стародавніх дзвонів Спаської церкви (1643 р.), що споруджувалась для однойменного монастиря на мальовничому острівку на південь від міста. До цього переліку належить і костел кармеліток, зведений у стилі раннього бароко в 1660 році Анастасією Чернецькою. Більше трьохсот років радує око ошатнта Свято-Георгіївська церква, що на вулиці Садовій. Згадаємо також Свято-Миколаївський собор (XVII століття), колишню синагогу (XVI-XVII ст.), костел Яна Неномуцена (XIX ст.), що витримали удари часу. На жаль, не збереглись до наших днів Чесно-Хрестівський, Спасівський, Підборецький та Страклівський монастирі.
І ті пам’ятки архітектури, що вже пішли у небуття, і ті, що залишились нам від попередніх епох, є важливою складової багатющої культурної спадщини минувшини Волині, свідками бурхливого життя поліщуків, розвитку їхніх національних надбань, відіграють важливу роль у пізнанні історії пращурів.
Уважний читач помітить, що серед названих вище пам’яток не згадуються будинки. Тим часом, вони - теж свідки більш як дев’ятсотлітньої історії міста. На жаль, їхнє життя не таке довговічне, як, скажімо, храмів. Та все ж, цікаво було б, наприклад, дізнатися, де мешкали (хай і недовго) такі видатні історичні постаті, культурні діячі, як польський актор Казімеж Овстинський, російський письменник Володимир Короленко, український поет і публіцист Авенір Коломиєць, травник Іван Носаль, зірка ізраїльської естради Давна Фішер, італійський зодчий Доменіко Мерліні, ірландський садівник Діонісій Міклер. А хто скаже, де зупинялись, відвідуючи древнє місто, Григорій Сковорода, Іван Федоров, Тарас Шевченко, Леся Українка, Оноре де Бальзак, Юзеф Крашевський?
Останнім часом встановлено декілька „відомих” будинків. Знаємо, де перебував у Дубно французький принц Конде Луї де Бурбон, який тримав свій двір, коронних чиновників, канцлера, сім тисяч дворян, котрі утворили малий корпус під назвою „армія принца Конде” (XVIIІ ст.). З’явилась меморіальна дошка на старовинному будинку №2 по вулиці Шевченка, де певний час мешкав і у 1813 році помер видатний просвітитель нашого краю, польський вчений Тадеуш Чацький. Встановлена меморіальна дошка і на приміщенні гімназії №1, де вчився відомий на Волині археолог Ігор Свєшніков. Власне, оце і все, чим можна похвалитись.
Однак ця розповідь - про „будинок Добровських” на вулиці Грушевського, в районі п’ятої школи. Він по-своєму теж причетний до історії Дубна хоча б тому, що колись тут вирувало цікаве життя, а тепер навкруги садиби, закладеної ще в XIX столітті, не вщухають пристрасті, щоправда, тепер вже дещо іншого характеру.
А почнемо розповідь із далекого 1912 року, коли приїхав на Полісся із російського Курська дворянин Ілля Домбровський. Прибув управителем маєтку могутньої волинської землевласниці Шувалової. Знатна графиня знала, кому довірити відповідальну посаду. Батько майбутнього управителя, шляхетний Микола Домбровський, володів кінним заводом. Іллю ж звали „везунчиком”. Навіть всесильна примхлива графиня по-своєму шанувала управителя. Бо хто ж краще від нього міг організувати полювання для високих гостей, розважливо вести господарські справи в немалому маєтку? Поважала його за спарведливість. А що вже казати про дубенських панночок, яким снився неодружений дворянин! До того ж, він був сином кіннозаводчика і великим трудоголіком: заклав чималий сад, завів пасіку, збудував хмелярню, паровий млин. Це вже коли одружився (полонила його 40-річне серце гарненька міщаночка Фенечка Прибитковська).
Про зведений управителем власний дім скажемо окремо. Він приваблює незвичною архітектурою, оригінальними вежами на входом. Заклав будинок інженер Лісовський, брати Антон і Микола викупили його і вже добудували за власним бажанням, власним планом. Хто хоч раз побуває у ньому, запам’ятає високі, до самої стелі, печі, обкладені кахлем, затишні кімнати за товстими стінами-мурами. Тут, здавалось, і найлютіша зима не могла дошкулити.
Трьох діток вигляділа лагідна господиня пані Феоктриста. Розумними, парцьовитими зросли Тетяна, Віра та Володимир. Як належне діти сприймали вчинки батька, котрий щоп’ятниці роздавав біднякам свіжозмелене борошно, підсобляв грішми нужденним. Гарною рисою цієї сім’ї стало випробування на доброту, прагнення допомогти тим, хто того потребує, стати рідними чужим душами, особливо дітям. Коли, скажімо, в Домбровських з’явився первісток, то „добрі люди” на їхнє подвір’я підкинули хлопчика в пелюшках. Пани не віднесли його в дитячий притулок – для Василька знайшли місце. А під час Другої світової війни врятували від розстрілу єврейську дівчинку Лізу Лопатіну. У 1942-1943 роках переховували її, і жоден із сусідів на вулиці Садовій, куди переїхали викинуті із власного будинку Домбровські, не доніс, що чорнооке дівча - не їхня дитина. Згодом Лізу відправили до Польщі, де поселили в монастир (туди нацисти заглядали найменше). Після війни вона повернулась у Дубно, взяла прізвище Домбровських і закінчила училище культури. Доля закинула її в Ізраїль, вона ще приїжджала до своїх рятівників після багатьох років розлуки.
Єврейська рада фонду „Пам’ять жертв фашизму в Україні” нагородила рятівників знаком і посвідченням фонду, які нащадки Домбровських передали в Дубенський державний історико-культурний заповідник.
До речі, Ліза Лопатіна була в Добровських не єдиним дитям, чию долю обпалила війна. На вулиці вони підібрали непритомного Петрика, який не міг дійти до табору, звідки відправляли діток у Рейх. У 1947 році по хлопця приїхав брат із Кам’янця-Подільського. Також у родині Домбровських із 1944 року проживала дівчинка Тоня, котру піняли на ноги, навіть віддали заміж, допомогли обрати дорогу в житті. Ось за людяність, порядність, готовність родини підставити плече в чужому горі, допомогти здолати злидні дубенчани поважали Домбровських, які були дещо заможнішими за інших жителів міста.
Та повернімося впритул до долі окремих їх членів.
Домбровські „розійшлись” по всьому світі. Володимир був на фронті, демобілізувався після війни офіцером, виїхав у Росію. Віра одружилась із польським полковником, переїхала на батьківщину чоловіка. Тетяна ж одружилась з офіцером Іваном Калмиковим. Де тільки із ним не довелось побувати! Навіть на Курилах, на безлюдному острові Юруп, де нічого, крім височезного бамбука не росте, і вона була єдиною цивільною людиною. Аж у 1950 році повернулась у Дубно. Відбудували зруйнований війною дім, а чоловіку довелось піднімати з руїн усеньке місто, як новообраному голові міськвиконкому. А тут ще й повінь 1956 року зруйнувала чимало будинків, мости на Ікві.
Ось так дім втратив своїх господарів (Ілля Домбровський закінчив земний шлях у 1937 році), які, в свою чяергу, втратили родинне гніздо. У серпні 1950 року Домбровські уклали угоду купівлі-продажу на садибу з „Дубноптахопромом”. Ось тоді й перегорнули нову сторінку в її історії: почалась суперечка, що точиться й нині. Не вдаватимемось у деталі, не з’ясовуватимемо, чия правда правдивіша. Нагадаємо основні пункти перипетії. Кабмін своєю постановою створив у місті історико-культурний заповідник. У переліку пам’яток архітектури, що знаходимуться на балансі заповідника, числився і будинок Домбровських. Але „Дубноптахопром” не зважав на документ, лише через рік передав його. Ні, не заповіднику, а машинно-лічильній станції. Оскільки в угоді купівлі-продажу допустили помилку, то будинок і надалі вважався власністю нащадків управителя. Згідно з новою охоронною угодою між „Дубноптахопромом” та дирекцією заповідника, тут заборонялось вселяти мешканців, здавати приміщення в оренду. Але там були прописані люди, магазин дешевих товарів розмістили, хотіли навіть приватну школу відкрити.
Зникли птахооб’єднання, дім став ніби нічийним. Однак садиба ще в 2002 році була власністю „Дубноптахопрому”, що передав її у власність церковній громаді. Знову почалась неоголошена війна, що ніби закінчилась на користь історико-культурного заповідника. Однак нині тут не бібліотека, на що погодилась дирекція заповідника, а церква Святого архістратига Гавриїла. З’явились належні храму атрибути на фасаді, потихеньку змінюється і „начинка” приміщення. Нічого не дали виступи громадськості, міських депутатів та краєзнавців в пресі, церковна громада виграла суд.
Добре було б, якби дім Домбровських і далі служив громаді міста, щоб у нього з’явився справжній господар. Зрозуміло, пишний сад, пасіку, стайню, інші господарські об’єкти не відновиш, не вдихнеш у сплюндровані алеї парку колишнє життя. Ніколи вже тут не проходитимуть свята дружньої родини. Про це лише з розповідей та фотографій знає донька і внуки Тетяни Калмикової. Але дивну силу має пам’ять: може повернути колесо історії, як і життя, назад.
У цій статті - історія одного будинку. А таких історії чимало криється за стінами древніх садиб Сурмич і Забрами, Замкової чи Цегельні. У 2002 році обласна рада назвала пам’ятки Рівненщини, що не підлягають приватизації. Найбільше таких об’єктів у давньому Дубні – аж 25. Серед них не лише замок, храми, але й будинки. Зокрема, торгівельно-житлові будівлі (XIX ст.) на вулицях Свободи, Драгоманова, на майдані Незалежності, будинки купців (XIX ст.) на вулицях Кирила і Мефодія, два іменні – будинок Ельберта і будинок Домбровських. І треба зробити все, щоб згадані об’єкти „заговорили”, розповіли нинішньому та прийдешньому поколінню про діла давно минулих днів, учили доброму, застерігали від нерозумних вчинків.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.
