На історії Ізраїлю побудована Біблія

 До Дня незалежності Ізраїлю

«Хто таке коли чув, і хто бачив таке? Чи зроджена буде земля в один день,

чи народжений буде народ за одним разом? Бо як тільки зазнала

Сіонська дочка породові дрижання, то синів своїх вже породила» (Ісаї 66:8).

Сьогодні серед народів світу ізраїльтяни по праву вважаються самими оптимістичними і задоволеними своїм життям людьми. Згідно з доповідями ООН, Ізраїль має найвищий рівень грамотності в Південно-Західній Азії. В державі існує розвинена державна система медичних установ, яка гарантує рівні можливості по отриманню медичних послуг усіма громадянами. Це право закріплено в законі, прийнятому в 1995 році. Ізраїль посідає друге місце серед країн, що займаються космічними програмами.

День незалежності Ізраїлю - єдиний офіційний неробочий день в Ізраїлі - головне державне свято Ізраїлю, що відзначається щорічно на згадку про проголошення Держави Ізраїль 14 травня 1948 року. За єврейським календарем це 5 іяра 5708. Цьогоріч воно припало на 26 квітня.

Дню Незалежності передує День поминання полеглих солдатів Ізраїлю і жертв терору - Йом Ха-зікарон.

Церемонія, присвячена Дню Незалежності Ізраїлю, починається ввечері з заходом сонця на площі на Горі Герцля в Єрусалимі, де в присутності спікера кнесету запалюються 12 факелів, що символізують 12 колін Ізраїлевих, тим самим завершуючи Йом Ха-зікарон. У процесі церемонії ізраїльський прапор піднімається на вершину флагштока, тим самим символізуючи початок офіційного святкування Дня Незалежності. Церемонія включає і художню частину, а також проводиться шоу прапороносців, в якому прапороносці ЦАХАЛа створюють прапорами красиві складні фігури на площі. У синагогах промовляють святкові молитви, такі як молитва «Галель» - молитва за благополуччя держави Ізраїль. Після початку свята по всій країні починаються розважальні вистави і феєрверки.

На День Незалежності Ізраїлю,  є звичай розпилення пінних аерозолів, так званих «снігових феєрверків». Ці аерозолі пускають доволі липкі струмені. Також в цей День у ізраїльтян прийнято «ударяти» один одного надувними «молотками».

Свято відзначається за єврейським календарем так, щоб воно випадало на вівторок, середу або четвер, найближчі до дати 5 ияра. Інакше кажучи, свято при необхідності зсувається таким чином, щоб проміжок від передодня Дня поминання до закінчення Дня Незалежності не випадав на п’ятницю, суботу або понеділок. Через особливості єврейського календаря він ніколи не випадає на неділю.

 14 травня 1948 року було проголошено незалежність Ізраїлю, відновлено єврейську державу на землях Палестини після майже двох тисяч років розпорошення. Здійснилася мрія багатьох поколінь євреїв, які мріяли про свою державу в Ерец-Ісраель. Більш як півстоліття сіоністський рух активно поширював серед євреїв цю мрію і зробив конкретні кроки щодо її реалізації. Єврейський народ був унікальним в історії, так як через збереження своєї віри в єдиного Бога, який створив всесвіт, вони протягом майже двох тисяч років існування без держави не зникли з лиця землі, але зберегли свою ідентичність.

У 1917 році їхня мрія про власну державу стала більш реальною, коли в Англії була видана декларація Бальфура, у якій висловлювалася можливість відновлення держави Ізраїль. Англія мала мандат на управління над Палестиною і тому політика цієї країни істотно впливала на події. У 1930-ті рр. через арабське повстання Великобританія зробила крок назад, видавши в 1939 році Білу книгу, яка обмежувала переселення євреїв у Палестину і ставила під сумнів виконання колишньої обіцянки. У Другій світовій війні єврейські солдати воювали у британській армії проти нацистів, але в кінці війни вони були обеззброєні британцями.

Значний внесок у визнання незалежності Ізраїлю зробила створення лідерами сіонізму ряду парамілітарних організацій – Хагана, Іргун, Лехі та ін., які були готові зі зброєю в руках відстоювати свободу і незалежність Ізраїлю. Зміна британської політики викликала невдоволення євреїв. Особливо жорстко це виглядало, коли британські морські сили не дозволяли поселитися в Палестині вцілілим у Європі під час Голокосту євреям.

Продовження масової нелегальної імміграції в Палестину, яка проводилася різними єврейськими організаціями, перш за все Юдейським агентством, а також організоване керівником Іргуна Менахемом Бегіном військове повстання проти британців, репресивна політика останніх і світова громадська думка змусили Британію відмовитися в 1947 році від свого мандату над Палестиною. Британії було важко відійти від колоніальних амбіцій. Вона ніяк не могла змиритися з тим, що не вона вже є колоніальною державою №1 у світі. Це і є причиною, що цю першість перехопили США і утримують її досьогодні. 

У листопаді 1947 року ООН прийняла резолюцію про розділення території Палестини на дві частини – єврейську і арабську. Це відбулося за підтримки американського уряду Гаррі Трумена, який добре знаючи Біблію, розглядав відновлення Ізраїлю як виконання старозавітного пророцтва.

Ізраїль оголосив свою незалежність.Багато хто розцінювали це як самогубний крок, так як навколо знаходилися арабські країни, які негативно сприйняли цю новину і наступного ж дня почали першу арабо-ізраїльську війну. Тому вже наступного дня євреї були змушені зі зброєю в руках і молитвами відстоювати свою незалежність.

США першими визнали незалежність Ізраїлю протягом декількох годин після проголошення. Чому? Бо США найбільша протестантська країна, у якій від президента до пересічного американця розуміли, що з Богом ні загравати, ні жартувати, а тим паче гнівити не варто. У США велика увага приділялася на той час вивченню Святого Письма, на відміну від інших, де лише була імітація і усі розуміли Бажання та Пророцтво Бога живого. Це пояснює і боротьбу США за визволення усіх в'язнів совісті у срср. Ізраїль зумів відстояти свою свободу, як в першій війні за незалежність, так і багатьох інших військових конфліктах. радянський союз і собі традиційно тицяв свою лапку, там де підковували коня, хотів нав'язати і там свою хронічну хворобу - спочатку намагався домогтися через соціалістичний ізраїльський уряд, щоб ця країна приєдналася до комуністичного табору, проте більше десятка тих, хто поставив свій підпис під Декларацією незалежності були народжені на польських, білоруських та українських землях і, знаючи гнилість комунізму зсередини, обрали інший шлях. Тому радянський союз швидко переключився на підтримку арабських країн зброєю та радниками, нацьковуючи їх на Ізраїль.

 У травні 1948-го, світова спільнота пильно стежила за ситуацією на Близькому Сході. У той час закінчувався Британський мандат на території Палестини, через що назрівала війна. За рік до того Організація Об’єднаних Націй ухвалила рішення про створення на території окупованої Палестини незалежної Держави Ізраїль. Довколишні арабські країни заприсяглися не допустити цього. «Лінія поділу стане лінією вогню і крові»,— попередила Ліга арабських держав.

У п’ятницю 14 травня 1948 року, о 16 годині, в Тель-авівському музеї зібралася невелика громада. До закінчення дії Британського мандата залишалися лічені години. Усі 350 осіб, котрі були запрошені на таємну зустріч, з нетерпінням чекали особливого моменту — офіційного проголошення незалежності Держави Ізраїль. Зустріч відбувалась під посиленим наглядом охорони, адже численні вороги новоутвореної держави намагалися зірвати цей важливий захід.

Давид Бен-Гуріон, 14 травня 1948 року

Давид Бен-Гуріон, лідер Єврейської Національної ради, зачитав Декларацію незалежності Ізраїлю. У ній говорилося: «Ми, члени Народної ради, представники єврейського населення Ерец-Ісраелю [Палестини]... на основі нашого природного та історичного права і на основі рішення Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй проголошуємо створення єврейської держави в Ерец-Ісраелі — Держави Ізраїль».

Біблійні пророцтва про Державу Ізраїль

Про цю  грандіозну подію писав пророк Ісая: “Народжений буде народ за одним разом” (читайте Ісаї 66:8)... Це був найвеличніший момент у сповненні пророцтв за все XX століття. Це яскраве свідчення того, що Бог Ізраїля — живий Бог. Якщо сучасний Ізраїль досі залишається вибраним народом Бога і Бог використовує його для сповнення біблійних пророцтв, це має цікавити усіх, хто досліджує Біблію.

У пророцтві Ісаї сказано: «Хто таке коли чув, і хто бачив таке? Чи зроджена буде земля в один день, чи народжений буде народ за одним разом? Бо як тільки зазнала Сіонська дочка породові дрижання, то синів своїх вже породила» (Ісаї 66:8). Ці слова чітко передрікають раптову появу цілої нації, немовби в один день.

Сучасний Ізраїль є світською державою з демократичним устроєм, а її політичні лідери і урядзаявляв, що покладається на Бога і Біблію, а різні політичні заходи супроводжуються молитвами навіть перших осіб. І хоча у книжці «Важливі моменти в історії євреїв» про остаточний варіант тексту декларації: «Навіть у першій годині дня, коли зібралася Національна Рада, її члени не могли дійти згоди щодо формулювання тексту декларації... Релігійні євреї хотіли, щоб у ньому була згадка про “Бога Ізраїля”. Атеїсти противились. Бен-Гуріон знайшов компроміс — замість слова “Бог” у тексті вжили слово “Скеля”». А Скеля у Біблії – це і є Бог.

У День Незалежності (2022 р.) прем’єр-міністр Ізраїлю Нафталі Беннет звернувся до співгромадян:

«День Незалежності – це день нашої великої й національної гордості. Держава розвивається, процвітають високі технології, зміцнюється система охорони здоров’я, діти на периферії сьогодні мають можливості, яких не було у минулому… І, дякувати Богу, в Ізраїлі є заробіток для всіх охочих, є впевненість, попри те, що наші вороги ні на мить не заспокоюються у своїх спробах завдати нам шкоди. Ізраїль подолає будь-які зовнішні загрози – ближні та далекі.

Брати й сестри, те, що призвело до руйнування стародавньої єврейської держави в період Другого Храму і попередньої держави часів Першого Храму, було чимось іншим – розколом серед нашого народу. Подивіться, тут ніколи не виживала єврейська держава незалежна та єдина понад 80 років. Цього разу ми отримали ще одну можливість, третю можливість для єврейського народу. Ми не повинні дозволити ненависті охопити нас, опанувати нас. Ми повинні з добротою дивитися один на одного і вірити, що й інший бажає країні добра, навіть якщо він дотримується абсолютно інших переконань. Ми всі повинні завжди ставити в основу благо держави вище наших секторальних інтересів, вище наших особистих інтересів. 74 роки існування держави навчили нас, що коли народ Ізраїлю єдиний, ніхто не зуміє нас зламати.

Я закінчу словами молитви за Ізраїль».

 У єврейському суспільстві з давніх давен і до нині зняють, яке велике благословіння, або прокляття, покарання може лати Бог за служіння Йому і навпаки за ігнорування, чи зраду. «Ось заповіді, установи й рішення, що їх Господь, Бог ваш, велить навчити вас, щоб ви виконували їх у землі, в яку ви маєте перейти, щоб її зайняти;
2 щоб ти боявся Господа, Бога твого, та й пильнував усі установи й заповіді його, що наказую тобі, ти сам і твій син і син твого сина, по всі дні життя твого, щоб довголітнім тобі бути». Повторення Закону.

Повторення закону 6: Біблія - Старий Заповіт (wordproject.org)

І, хоча сучасний Ізраїль зі своїми світськими цілями дуже відрізняється від нації, яка переживала своє відновлення у 537 році до н. е. – ви не побачите жодної знакової події без молитви, чи звернення до Бога перших осіб Ізраїлю. В той час ізраїльський народ, який протягом 70 років зазнавав гніту, перебуваючи у вавилонській неволі, справді був наче «народжений» в один день. Тоді відбулося яскраве сповнення пророцтва з Ісаї 66:8. Перський цар Кір Великий завоював Вавилон і видав наказ про повернення євреїв на батьківщину (Ездри 1:2).

Кір визнавав, що звільнення ізраїльтян — воля Бога-Живого і що вони поверталися в Єрусалим насамперед для того, щоб відновити чисте поклоніння Богові та відбудувати храм. Історично та Біблійно вважається, що Кір прийняв таке рішення – відпустити євреїв на батьківщину після того, як Даниїл за наклепами придворних язичників був кинений до Лев’ячої ями і вийшов звідти неушкоджений. Також у різних народностях ходили оповідки та перекази про Бога Ізраїля, який потужною Рукою їх вивів з Єгипту, який розсік Червоне море і погубив армію єгиптян.

У 33 році н. е. євреї втратили право називатися вибраним народом Божим, бо відкинули Месію, Божого Сина. Сам Месія сказав: «Єрусалиме, Єрусалиме, ти вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе... Ось ваш дім покинутий і залишений вам» (Матвія 23:37, 38). Ісусові слова сповнились у 70 році, коли  римські легіони знищили Єрусалим разом зі священством і храмом. А хто згідно з наміром Бога мав стати його «власністю більше всіх народів... царством священиків та народом святим»? (Вихід 19:5, 6).

Апостол Петро, котрий сам був євреєм, відповідає на це запитання у своєму листі до співхристиян — як євреїв, так і неєвреїв. Петро написав: «Ви — “рід вибраний, священство царське, народ святий, люди, які стали особливою власністю...” Колись ви не були народом, а тепер ви Божий народ; колись вам не виявлялось милосердя, а тепер виявляється» (1 Петра 2:7—10).

Після того, як євреї не визнали Ісуса Сином Божим і Його розп’яли - християни, яких Бог обрав за допомогою святого духу, належать до духовного народу. Їхнє етнічне походження не відіграє жодної ролі. Ось що про це написав апостол Павло: «Не має значення ані обрізання, ані необрізання; важливим є лише нове створіння. А з усіма, хто буде поводитися за цим правилом, з Ізраїлем Божим, хай перебуває мир і милосердя» (Галатів 6:15, 16). Адже язичники краще увірували у Христа, ніж самі євреї.

Сучасна Держава Ізраїль надає право громадянства усім етнічним євреям і тим, хто прийняв юдаїзм. Однак підданство «Ізраїля Божого» можуть отримати лише ті, хто є «слухняними й покропленими кров’ю Ісуса Христа» (1 Петра 1:1, 2). Говорячи про членів цього духовного народу, Павло написав: «Справжній юдей не той, хто є ним ззовні, і справжнє обрізання не те, що ззовні, на тілі. Справжній юдей — це той, хто є ним усередині, і його обрізання виконане на серці за допомогою духу, а не завдяки писаному зводу законів. Такий має похвалу не від людей, а від Бога» (Римлян 2:28, 29).

Це узгоджується з прикладом Ісуса, в якому він порівнює себе до виноградної лози. Бог відрізає від неї гілки, котрі не приносять плодів. Ісус сказав: «Я — правдива виноградна лоза, а мій Батько — виноградар. Кожну гілку на мені, яка не приносить плодів, він відрізає, а ту, що плоди приносить,— очищає, аби вона давала їх ще більше» (Івана 15:1, 2).

Суперечності та протистояння між єврейським населенням підмандатної Палестини, арабським населенням цієї території та сусідніх країн розпочалися одразу після ухвалення рішення Генеральної Асамблеї ООН про поділ Палестини на єврейську й арабську держави.

І етап (1948–1949) — Перша арабо-ізраїльська війна. Відразу після проголошення держави Ізраїль 14.05.1948 армії семи сусідніх арабських країн (Єгипет, Йорданія, Ірак, Сирія, Ліван, Саудівська Аравія, Ємен) вторглися на його територію й бомбардували м. Тель-Авів. Ізраїль отримав підтримку світового співтовариства, що полягала в наданні йому з боку США та СРСР військової допомоги. Ізраїль завдав арабам низку поразок й узяв під контроль частину територій, на яких передбачалося створення арабської держави, а також частину м. Єрусалима. Йорданія анексувала Західний берег річки Йордан і східну частину м. Єрусалима. Сектор Гази перейшов під контроль Єгипту. Війна завершилася в 02–07.1949 після укладення Ізраїлем угод про перемир’я з Єгиптом (24.02), Йорданією (03.04), Сирією (20.07). Угоди мали тимчасовий характер й не передбачали остаточного врегулювання територіальних питань. Вони встановлювали тимчасові кордони і створення демілітаризованих зон по обидва боки від них. Контроль за дотриманням перемир’я покладався на спеціальну комісію ООН. Таким чином, арабську державу в колишній підмандатній Палестині не було створено. Упродовж наступних років відбувся масовий виїзд євреїв із арабських країн до Ізраїлю внаслідок погромів і утисків та підтримка арабськими державами «партизанської війни» проти Ізраїлю членів арабських воєнізованих формувань з територій, контрольованих Єгиптом і Йорданією, а також із Сирії.

ІІ етап (1956–1957) — Суецька криза, війна між Єгиптом з одного боку та коаліцією Ізраїлю, Франції та Великобританії з іншого. Приводом до війни стала націоналізація Єгиптом Компанії Суецького каналу, яка мала важливе значення для економік Франції та Великобританії. 29.10.1956 армія Ізраїлю атакувала Сектор Гази та Синайський півострів і швидко окупувала їх. Єгипет не погодився на заміну ізраїльських військ французькими і британськими, у відповідь на що дві європейські держави розгорнули наступальну операцію. Проте, протидія з боку Саудівської Аравії, СРСР і США призвела до відведення сил французько-британсько-ізраїльської коаліції з Синайського півострова в 03.1957 та їхню заміну миротворчими військами ООН. Пізніше Єгипет розпочав ремілітаризацію Синаю й висунув вимогу виведення миротворчих військ, що призвело до Шестиденної війни 1967.

ІІІ етап (5–10.06.1967) — Шестиденна війна. Це зіткнення розпочалося з превентивної відповіді Ізраїлю на зростання військової активності Єгипту біля кордону, вимогу до миротворчих сил ООН залишити Синайський півострів. Крім того, Єгипет запровадив морську блокаду Ізраїлю, який отримував морським шляхом 80% життєво важливих продуктів. Упродовж шестиденного протистояння Ізраїль завдав нищівної поразки коаліції арабських держав (Єгипет, Йорданія, Сирія) й узяв під контроль стратегічно важливі території: Сектор Гази, Синайський пів-в, Голанські висоти та Західний берег річки Йордан. На захоплених територіях мешкало близько 6 млн. арабів. Таким чином, Ізраїль створив довкола себе «зону безпеки». На взятих під контроль територіях розпочалося створення воєнізованих поселень. 22.11.1967 Рада Безпеки ООН ухвалила Резолюцію 242, що закликала Ізраїль вивести війська з окупованих територій. Це рішення, однак, не було виконано.

ІV етап (1973) — Війна Судного дня. 06.10.1973 у день юдейського свята Йом-Кіпур збройні сили Єгипту за військової допомоги СРСР і Югославії форсували Суецький канал й увійшли на Синайський півострів, втрачений внаслідок війни 1967. Того ж дня сирійські війська завдали невдалого удару по Голанських висотах. Після короткочасного відступу ізраїльські війська перейшли в наступ на південній ділянці фронту. Вони форсували Суецький канал і розгорнули наступ на м. Каїр. Єгипетські війська на Синайському півострові потрапили в оточення. 22.10.1973 Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію про негайне припинення військових дій. Між Єгиптом і Ізраїлем було укладено перемир’я, а 18.01.1974 — мирну угоду. Важливим наслідком цих подій стали Кемп-Девідські угоди та Єгипетсько-ізраїльський мирний договір 1979. Президент США Дж. Картер запросив президента Єгипту А. Садата і прем’єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна на саміт у м. Кемп-Девіді з метою обговорення можливості укладення остаточного мирного договору. 26.03.1979 М. Бегін і А. Садат підписали у м. Вашингтоні мирну угоду, яка формально завершувала війну між двома державами і встановлювала між ними дипломатичні й економічні відносини. Відповідно до умов угоди, Ізраїль повертав Єгипту Синайський півострів і визнавав т. зв. «законні права палестинського народу». Також було досягнуто принципової згоди обох сторін на надання автономії арабським мешканцям контрольованих Ізраїлем територій до остаточного розв’язання питання про їхній майбутній політичний статус.

V етап (1982–2006, з перервами) — Ліванські війни. У 1982 Ізраїль втрутився у громадянську війну в Лівані з метою знищення баз Організації визволення Палестини (ОВП), з яких здійснювалися напади на Ізраїль і відбувалися обстріли північної частини країни. Згідно з офіційними даними ліванської сторони внаслідок вводу ізраїльських військ загинуло 18 тис. осіб, понад половину з яких складали комбатанти (бойовики ОВП, сирійські військовослужбовці та ін.). Це становило бл. 13% від загальної кількості загиблих за час громадянської війни в Лівані.

1985 Ізраїль вивів війська з Лівану, однак до 2000 залишав під своїм контролем буферну зону на півдні країни. 1994 укладено Ізраїльсько-йорданський мирний договір. Йорданія стала другою арабською країною, що нормалізувала відносини з Ізраїлем. У 2000 Ізраїль вивів свої війська з Південного Лівану. Однак 12.07.2006 підтримувана Сирією та Іраном ліванська шиїтська терористична організація Хезболла (араб. «Партія Аллаха») запустила кілька ракет по ізраїльських населених пунктах і атакувала позиції ізраїльських військ. Бойовики Хезболли перетнули ізраїльський кордон й захопили в заручники двох солдатів. Наслідком цієї провокації став початок нового збройного конфлікту. 11.08.2006 Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію 1701 (діє з 16.08), що передбачала припинення вогню й зобов’язувала Ізраїль вивести війська з Лівану, а бойовиків Хезбалли — роззброїти свої загони на півдні Лівану й передати цю зону під контроль ліванських урядових військ і контингенту ООН. Фактичні бойові дії припинилися 14.08.2006 після початку дії перемир’я.

VI етап (з 1987) — інтифади (повстання палестинського народу) і збройні конфлікти в Секторі Гази. Перша інтифада розпочалася 1987 й завершилася створенням у 1993 Палестинської автономії. Друга інтифада триває з 2000. Провідну роль в обох інтифадах відіграє ОВП, створена Лігою арабських держав 1964. Внаслідок досягнутого компромісу в 1988 ОВП визнала Державу Ізраїль. У відповідь прем’єр-міністр Ізраїлю І. Рабін 1993 визнав ОВП як повноважного представника «палестинського народу». З 1993 триває інституціоналізований діалог між урядом Ізраїлю та ОВП щодо співіснування двох народів. Того ж року міністр іноземних справ Ізраїлю Ш. Перес та представник ОВП М. Аббас підписали в м. Осло мирні угоди, згідно з якими було створено Палестинську національну адміністрацію (ПНА), яка отримала контроль над частиною Західного берега річки Йордан і Сектором Гази. Згідно з «Угодами Осло» упродовж 5 років планувалося укласти остаточний документ і створити на територіях, зайнятих Ізраїлем 1967, Палестинську державу. Своєю чергою, ОВП зобов’язувалася визнати факт існування Ізраїлю і припинити терористичну діяльність. Проте остаточного врегулювання досягнуто не було. Ситуація стала особливо напруженою після перемоги у 01.2006 на підконтрольних ПНА територіях радикального ісламістського руху Хамас, визнаного в Ізраїлі та низці інших країн терористичним. Рух Хамас, що перебуває в опозиції до ОВП і партії Фатх, не визнавав «Угод Осло». Улітку 2007 відбувся збройний конфлікт між прихильниками партії Фатх і руху Хамас, унаслідок якого Сектор Гази перейшов під контроль Хамас, а частини Західного берега річки Йордан, на які поширюються повноваження ПНА, опинилися під контролем Фатх.

З літа 2007 Ізраїль посилив блокаду Сектору Гази, що триває дотепер.

2008–2009 відбувся збройний конфлікт між Ізраїлем та воєнізованими угрупуваннями Хамас, Ісламський джихад та Народний фронт визволення Палестини. Активна фаза конфлікту розпочалася з бомбардування Ізраїлем цілей у Секторі Гази і призвела до значних жертв серед мирного населення.

11.2012 відбулася операція Армії оборони Ізраїлю «Хмарний стовп» з метою знищення військової інфраструктури Сектору Гази і припинення ракетних обстрілів території Ізраїлю. 21.11 сторони домовилися про припинення вогню. Після повторних обстрілів ізраїльської території з Сектору Гази 2014–2015 Армія оборони Ізраїлю проводила аналогічні операції. Незважаючи на складну обстановку на території Палестини і Близького. 02.09.2010 відновлено прямі переговори між ПНА та ізраїльським урядом. Дотепер вони не дали остаточних позитивних результатів.

Багато ворог повставав на Ізраїль через різні народи, царів і країни, але "Мого голосу слухають вівці Мої, і знаю Я їх, і за Мною слідком вони йдуть. 28 І Я життя вічне даю їм, і вони не загинуть повік, і ніхто їх не вихопить із Моєї руки.» Або Він відчиняє, і ніхто не зачинить, що Він зачиняє, і ніхто не відчинить. Я знаю діла твої. Ось Я перед тобою дверей не зачинив, і їх зачинити не може ніхто. Хоч малу маєш силу, але слово Моє ти зберіг, і від Ймення Мого не відкинувся".

"І був Аврам віку дев'ятидесяти літ і дев'яти літ, коли явився Господь Аврамові та й промовив до нього: Я Бог Всемогутній! Ходи перед лицем Моїм, і будь непорочний! 2 І дам Я Свого Заповіта поміж Мною та поміж тобою, і дуже-дуже розмножу тебе. 3 І впав Аврам на обличчя своє, а Бог до нього промовляв, говорячи: 4 Я, ось Мій заповіт із тобою, і станеш ти батьком багатьох народів". Сьогодні дітьми Авраамовими називаються не лише християни, а й мусульмани вважають його своїм пророком та прабатьком.

75-та річниця відновлення Ізраїлю, є черговим нагадуванням усім нам про те, що Господь керує історією і залишається вірним Своїм обіцянкам.