Буду тебе чекати, скільки потрібно...

Після війни чимало фронтовиків залишилось у нашому краї. І справа не лише в тому, ніби, як дехто вважає, слов’яни-росіяни з когорти космополітів. Йшлося насамперед про меркантильність: голод тоді осягнув широкі обшири сусідньої республіки, та й українські молодички прихильно ставились до бажання демобілізованих обзавестись сім’ями. Отак згаданий вище пан Іван і залишився на Поліссі, що стало для офіцера другою Батьківщиною. Бо коріння героя нашої розповіді – в селі Кульськ Хоренського району, що в далекій Бурят-Монголії. Батько його рано помер від невиліковної хвороби; нелегко довелось матері пана Івана з десятьма дітьми. Іван ходив за п’ять кілометрів у райцентрівську середню школу, після закінчення якої став учителем молодших класів у рідному селі. Далі були педкурси і репресія обох дідів. Івана Дідах розкуркулили, бо мав три пари коней, 18 корів, 40 десятин землі, наймав робітників у жнива. Відправили працьовитого селянина на „перевиховання” в Турханський край. Скоро туди потрапив і другий дід, Мирон.
Призвали Івана Ситникова в армію з посади вчителя математики. Служити випало в штабі Забайкальського військового округу. Кмітливого рядового майор Петро Єроменко не раз посилав із дорученням у приймальню самого командуючого Конєва. Писар подавав рапорти (був патріотом), аби потрапити на фронт. І тільки на четвертому з’явилась позитивна резолюція батальйонного комісара Анатолія Шишкіна. Отак опинився у Томську, куди евакуювали Тульчинський збройний завод. Цілими днями вивчали боєприпаси, пристрілювали різні види зброї. Лише через 10 місяців військовий технік потрапив у резерв Головного Командування, де формували полки для передової. На станції Хоботово, під Москвою, у складі 13 армії (командуючий генерал-лейтенант М.Пухов) отримав бойове хрещення. Начальник відділення артилеристів-піротехніків під час боїв на Курсько-Орловській дузі був поранений у голову.
Якби на карті прокреслити бойовий шлях 20-річного сержанта після госпіталю, то лінія пролягла б частиною Росії, Білорусі, України, далі — Німеччини, Чехії. Чимало міг би розповісти ветеран, як визволяли Бахмач, Конотоп, Новоград-Волинський, Рокитне, Дубно, трощили фашистів під Бродами. Перемогу зустрів у невеличкому місті на Одері.
Закінчилась війна, та не закінчилась служба. Молодого лейтенанта назначають комендантом форту неподалік нашого древнього граду. Його підлеглим довелось відправляти увсебіч складовані там боєприпаси. В один із теплих літніх вечорів у недалекому селі познайомився із чорнявою Любою. І зачастив у вільну хвилину до Тараканова, прихилив до себе серце полісянки. Вона обіцяла чекати коханого, скільки треба. Коли настав час відправитись у 45-й важкий танковий полк, що дислокувавсь на Сахаліні, попросив у командування дозволу... одружитись. Поїхала Люба на край землі з чоловіком, сиділа в ДОСі гарнізону, поки вивозив японців на острів Хоккайдо.
Мене цікавило визволення древнього граду. Пан Іван має гарну пам’ять, пригадує події 63-літньої давності. Радянське командування на початку лютого намагалось зміцнити 13 армію і розвинути її успіх на дубенському напрямку. Їй підпорядкували кілька додаткових потужних підрозділів, зокрема шостий гвардійський кавалерійський крпус. Перегрупування сил через бездоріжжя дещо затягнулось. Кіннотники першими прийняли удар ворога, вони лише 9 лютого вийшли на околицю міста. А 11-13 лютого обстановка змінилась на користь німців та угорців, які отримали підмогу з-під Старої Синяви. Лише 16 лютого підрозділи наступаючих зав’язали вуличні бої. Рота Миколи Морозова в районі монастиря Бернардинів увірвалась у центр Дубна. Пізніше в одному з політдонесень бійці читали, що кавалеристи-гвардійці 37 годин вели бої з ворожою піхотою та танками, утримали позиції.
Газета „Сын Родины” від 21 березня дала чітку картину побаченого нашими солдатами в щойно визволеному місті. Багато будинків поруйновано... На тротуарах товстий шар скла і пуху перин... Худі здичавілі коти, трупи собак... Не побачиш іскорки життя... Калюжі свіжої крові... У костелі хоругви зірвані зі стін, посуд і підсвічники валяються на підлозі, в малих вівтарях все побите, зіпсоване...
Пізніше стало відомо, що в боях за визволення Дубенщини полягли 2390 радянських воїнів, знаємо, що принесли місту 1000 днів окупації. Фашисти знищили 3320 віськовополонених, 19975 осіб мирного населення. Так, із 12 тисяч євреїв живими залишились кілька десятків. Розстріли відбувались у передмісті Смиги, на стадіоні в селі Вигнанка, урочищі Шибена гора...
Після війни подружжя повернулось на Полісся. Чоловік працює бухалтером, завідуючим фінвідділом у Костополі. Закінчив Чернівецький фінансовий технікум, потім робота у Вербі, нарешті в Дубні: контролер КРУ, голова протипожежного товариства, начальник охорони хлібокомбінату, звідки і на заслужений відпочинок пішов.
Спорудив добротний будинок. Мешкаючи в селі, сповна проявив хліборобську жилку. Тримав птицю, свиней, худобу. До 10 голів ВРХ мав у хліві, за що отримав на горіхи від пильно-підозрілих партійних бонз, мовляв, ударяється в куркульництво. Працьовитими виросли й троє синів. То тепер для Павла й Петра немає роботи, як і для 12 дітей, у ріднокраї, от подались молодші Ситникови у Португалію та Іспанію. А якщо говорити про рідню виходця з Бурят-Монголії, то вона в Сибіру, Чехії, Дніпропетровську, Улан-Уде, Португалії та Іспанії.
Не все гаразд у житті колишнього фронтовика. Помер син Олексій, потім провели в останню путь пані Любов, з якою в мирі та злагоді прожили 61 рік. Підводить здорв’я. Обманули пенсіонера в СФГ „Прогрес” – не віддають обіцяного за зданий земельний пай. Написав про це листа в райдержадміністрацію, поки що навіть не відповіли. Але і не все погано в 85-річного майора запасу. Радує його серце семеро внуків і п’ятеро правнуків. Щойно повернувся з госпіталю в Клевані, виділяли йому путівки для відпочинку останнім часом і у Вінницю, й у „Червону калину”, що в Жобрині. Нагородами теж не обділили. Аж 20 їх на піджаку, що вдягає в святкові дні. Отримав відзнаку Президента – орден Богдана Хмельницького, медаль „Захиснику Вітчизни”. Прикро лишень, що згадують про фронтовиків тоді, коли поступає команда „зверху”.
Якщо здоров’я дозволить, то поїде до сестри Катрі в Сибір. Після розмови з інвалідом першої групи зрозумів: пишається тараканівець причасністю до визволення міста, що, будучи на перехресті важливих шляхів, опинилось напровесні 1944 року в вирі віколомних подій.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.