У танкістів слово міцне

Осідлав американський „Шерман”, англійський „Черчіль”

... Жила в Троїцько-Сергіївському посаді під Москвою багатодітна сім’я Максимових. Глава її Федір працював токарем у промартілі, дружина його Марія білкою крутилась по господарству: шестеро дітей нелегко було доглянути. Борис уже в 16 літ заробляв на шматок хліба працюючи брошурувальником у друкарні. Коли неподалік слобідки побудували завод „335” (випускав приціли для літаків і танків), прийшов туди учнем слюсаря. А ще відвідував робітфак, мріяв бути схожим на старшого брата Василя, котрий закінчив у Києві військове училище зв’язку. Тому в 1940-му разом з друзями Віктором Любимовим, Володимиром Толстоухіним, Олексієм Гагаріним (останній під час війни був відзначений зіркою Героя Радянського Союзу), став курсантом Сизранського Червонопрапорного танкового училища. Страшна звістка про напад німецьких фашистів на СРСР застала його вдома під час літніх канікул.

Курсантів стратегічного училища відразу на фронт не відіслали, а почали готувати за посиленою програмою. Наприкінці 1942-го їх направили в Казань, де вони стали освоювати водіння американських та англійських танків. На той час уже існували домовленості, що західні союзники постачатимуть їх на озброєння Червоній Армії. А кадри до танків мали готувати на місці.

— Воювати довелося і на радянських, і на американських та англійських танках, — згадує ветеран. — Серед наших спочатку був командиром відомого Т-34, а закінчував війну на суперсучасному Т-44, що тоді вважався цілком секретним. Такі бронемашини доручали лише найдосвідченішим... Освоїв усі англійські моделі: „Черчіль” (важкий), „Матільда” (середній), і „Валентайн” (легкий), а також американський „Шерман”. Спершу воював у складі 126 танкового полку, потім, після переформування фронтів — у 31 гвардійській танковій бригаді.

А бойове хрещення Борис Максимов прийняв фактично на своїй малій батьківщині, під Москвою. Пролягли ж фронтові дороги російського юнака від Підмосков’я через Смоленщину, Білорусію, Україну до Румунії, Угорщини, Австрії. Під Прагою салютував перемозі. За цей час брав участь у багатьох кровопролитних боях, які на все життя закарбувались. Колишній офіцер пригадує у пам’яті сутички з ворогом на Житомирщині, в Брусилівському районі, де в листопаді-грудні 1943 року довелося відбивати шалені атаки ворога, котрий прагнув повторно захопити столицю України. Радянські воїни втримали тоді стратегічно важливий рубіж.

Потім були бої на Рівненщині

Добре пам’ятає ветеран бої в нашому регіоні. Лютневого ранку 1944-го із Костополя через Межиріч й Гощу їхня танкова рота маршем вихопилась на трасу Київ-Львів. Під селом Бабин зім’яли опір фашистського заслону, на одному подиху дістались Рівного. В районі пивзаводу по танках вдарили німецькі гармати зі сторони Тинного. Екіпаж Максимова отримав наказ від командира полку Петра Гончарука: просунутись якнайдалі вперед і не пропустити контратак ворога. Замаскували машину справа в кюветі навпроти теперішнього Дубенського кладовища. Аж до вечора утримували позицію, витративши весь запас снарядів. Могли б і не стримати навали німців, якби у важку хвилину не підсобили розвідники-автоматники.

Потім були бої за Молодаво, інші села, що відкрили Дубно. Підійшовши до Луцького роздоріжжя, біля села Панталія помітили кілька підбитих „тридцятичетвірок” із іншого танкового корпусу. З’ясувалося, що ті потрапили в засідку біля мосту через Ікву. Фашисти міст підірвали, а непрохідні болота і плавні річки не давали змоги обминути його збоку.

Оцінивши ситуацію, через добу танкісти вирішили обійти Дубно з іншого боку. Мирогощу взяли відразу, але на підходах до Рачина бій тривав майже добу. У фланг поступаючим танкам „приклеївся” фашистський бронепоїзд — три машини спалахнули смолоскипами. Загинули і командир танкової роти, і командир роти автоматників. Максимову вдалося проскочити через мінне поле, в районі базарчика підбити самохідку. Дорога прострілювалась із замку. Поза непоказними приватними будинками дістались в’язниці, сховались за її товстими стінами. І почалась майже місячна дубенська „епопея”.

Повернусь, дівчино, до тебе

Танкістів супроводжував невеликий підрозділ саперів. Та що вони могли зробити добре укріпленому в фортеці ворогу? Пробували кіннотники полковника Цимбуковського взяти місто — всі полягли в районі кладовища. Автоматники доповіли: німецькі снайпери не дають підвести голову, про атаку не може бути й мови. Наступаючи, перебрались у підвал церковної хати на вулиці Садовій, у храмовому льоху обладнали оборонний центр, звідки стали робити вилазки на Сурмицьке шосе. А в підвалах в’язниці ховалися мирні жителі з прилеглих вулиць.

Якось надвечір лейтенант вирішив перевірити пости. Ще не встиг відповзти за десять метрів, як „напоровся” на німецьку кулю. Кров залила очі, на якусь мить втратив свідомість. Коли дійшов до тями, відчув, що тягнуть його на якійсь ряднині. І тривожний голос ніби десь із долини: —Ой, дівчата, офіцера вбито! Допоможіть!

То дубенчанки, які з в’язничного підвалу ходили діставати харчі, наткнулись на пораненого лейтенанта. Найбільше тривожилася невисока русявка; запам’ятались її лагідні руки, що змивали з обличчя кров, перев’язували голову.

Дізнавшись її ім’я, юнак пообіцяв:

— Залишуся живим, повернуся, Оленко, до тебе! В танкістів слово міцне, як броня...

Із Новоград-Волинського надійшли свіжі сили, і 17 березня штурмом взяли місто. Батальйон Соколова та рота Морозова першими вступили в Дубно. На жаль, багато воїнів полягло за його визволення — їхні останки покояться на кладовищі, що вознеслось у Забаролі.

А Борис Максимов після лазарету знову воював, на війні зоставсь дослужувати, тож попросивсь у танковий полк, що дислокувавсь у місті над Іквою. Не встояло серце в 18-річної красуні-полячки перед бравим танкістом: груди — в нагородах, прекрасний танцюрист і гармоніст. Влітку 1945-го справили скромне весілля. Не помилився у виборі життєвої супутниці вчорашній фронтовик: 48 літ Олена Ковельська йшла поруч із чоловіком. Побудувались у кінці пам’ятної їм вулиці Садової, виховали двох доньок, дочекались онуків і правнуків. Потай від партійних атеїстів допомагали відбудувати церкву, підвали якої стали рятівним пристановищем для танкіста-лейтенанта. На жаль, 13 років тому завершила свій земний шлях дружина.

Демобілізувавшись, Борис працював водієм, потім знову написав рапорт і ще 10 років служив у розвідбаті відомої 13 армії в Рівному. Відтоді зберігає іменний срібний портсигар, на якому вигравірувано: „Гвардії старшому лейтенанту Максимову за перше місце в танково-стрілковому змаганні з’єднання. 4 червня 1953 року. Командир в/ч 03466 генерал Родін”. Тож трохи обмовилися хлопчаки на зупинці, інформуючи журналіста: генерал той портсигар офіцеру не подарував, а вручив за ратну службу.

„Отаман” офіцерської династії

Роки густо сипонули снігу на скроні ветерана. Довелося чимало пережити, адже з його сім’ї пішли на фронт батько і троє синів. Федір помер після важкого фронтового поранення, під Житомиром згорів у самохідці Валентин (його могилу розшукав у містечку Черняхів). Брат Юрій після ВНЗу працював на ракетному заводі, потім 19 літ — на Байконурі, „схопивши” свою дозу радіації ... Наш герой став інвалідом першої групи: далися взнаки три фронтові поранення, аварія на Дубенському ливарно-механічному заводі. От і недавно переніс інсульт, але тримається. Учасник аматорського хору ветеранів війни і Збройних сил.

Цікава деталь. Максимови поважають професію військових. Батько — фронтовик під час першої світової війни був прапорщиком; брат Василь — полковник у відставці, зв’язківець; зять Костянтин і внук Сергій стали капітанами-авіаторами; дві племінниці також пов’язали долі з армією. Після того як ветеран отримав від української влади орден Богдана Хмельницького, онук Сергій подарував йому гетьманську булаву: який же, мовляв, отаман без булави?

Показав мені дідусь фото колишніх побратимів. На ньому, окрім танкіста, Микола Макаров, Дмитро Пшеничний, Іван Насонов, Борис Харцев, які визволяли Дубно. Нині Борис — єдиний живий з цієї п’ятірки, хто може ще розповісти про ту найстрахітливішу в історії людства війну. Розповідаючи юним про нелегкі фронтові дороги, немов гортає сторінки власного життя. І по-молодечному спалахують очі 85-річного ветерана за свою причетність до наближення переможних травневих салютів, розправляються придавлені пережитим плечі, навіть голос дзвінкішим стає.

Василь ЯНОШІ

Дубно